Стуканова Альбіна, 10 клас, Запорізький академічний ліцей № 23

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тимошенко Оксана Григорівна

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ця зустріч змінила все моє життя, і я ніколи не стану дивитись на життя так, як раніше. 20 листопада 2022 року, тобто 2 роки, 4 місяці та 8 днів, якщо рахувати з дати написання цього есе, я зустріла Юлію Сімачову (я змінила її ім’я на честь волонтерки з її рідного міста). Люди, які прочитають це есе, напевно спочатку не зрозуміють, чому я вирішила змінити ім'я та прізвище своєї подруги, але я вважаю, що це, по-перше, символічно.

Юлія Сімачова допомогла моїй подрузі, а по-друге, її благодійна діяльність заслуговує на повагу, і розповідь про неї також вплинула на моє розуміння світу.  

Я добре пам'ятаю той день: він був сонячний, і я вирішила погодувати безхатніх котів біля свого дому. Тоді я  зустріла її. Вона була легко одягнена і також годувала  котів . У неї було гарне ,  довге темне волосся, а її бліде обличчя виглядало зляканим, і пізніше я дізналася, чому. Ми швидко розговорились, і я дізналася, що її батьки жили в квартирі, у моєї тітки. Отже, Юля, була не місцева, але не хотіла про це говорити, а я не наполягала. Ми стали часто гуляти, але в ній було щось незвичайне.

Вона була не така, як всі: занадто худа, боялася гучних звуків та уникала питань про родину, рідне місто, дитинство. Потім я дізналася чому. Вона була з Маріуполя, цього сумно відомого міста України, яке було знищене росіянами.

До повномаштабного вторгнення  у неї було звичайне життя: прогулянки з друзями, школа, щаслива родина,  але  після вона втратила все. Від Юлі я дізналася багато про Маріуполь, про їхній театр, університет, до якого вона хотіла вступити, але тепер її життя не буде таким, яким вона хотіла воно зруйновано як і місто.  Їх родина втратила брата та бабусю, а також маленького песика, якого вони взяли з собачого притулку. Андрій (ім'я змінено), брат Юлі, помер від ворожого удару по приватному будинку, в якому вони перебували разом з бабусею. Собака померла через гучні обстріли.

Вони весь час сиділи в підвалі, і в них майже закінчилась їжа та вода. Вони пили дощову воду, але потім завдяки гуманітарному коридору змогли виїхати.

У Маріуполі люди помирали від голоду, бо не було можливості отримати гуманітарну допомогу. На вулицях лежали тіла загиблих, які ніхто не міг забрати. Після її розповіді я зрозуміла важливість Червоного Хреста, Фонду Ріната Ахметова, Фонду Вадима Столяра та інших, завдяки яким люди в такий скрутний час, після таких нелюдських умов, отримують допомогу. Зараз Юля з батьками за кордоном, і, на жаль, ми не спілкуємося, але я пам'ятаю про неї і досі. І ніколи не забуду цю зустріч, яка змінила моє життя.