Базалюк Наталія, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Бобринецький аграрний фаховий коледж імені Василя Порика Білоцерківського національного аграрного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смоляр Яна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я – українка. Така ж сама, як і мільйони інших українців. Мені теж хочеться прокидатись не від удару шахеду об землю і не від тривоги, про яку сповіщає сирена, що її гучно чути з будь-якого місця нашої країни. Не хочеться виходити на подвір’я і бачити, як недалеко пролітає ракета, а потім чути, як її уламки, такі великі і важкі, падають на чиємусь полі. Воно страшно насправді.

І хоч вже пройшло три роки, а події війни все ще сприймаєш із жахом, немов вона – це звір: протягне свої лапи, впіймає і не відпускає. Так і живеш: сирени, уламки, сльози…

Той ранок лютого дві тисячі двадцять другого року змінив усе. Раніше ми не знали, як це: спати у підвалах, між двома стінами чи навіть льохах; нести дітей на руках, боячись падіння ракет і втікаючи у безпечніше місце; слідкувати за картою тривог, чекаючи скорішого припинення ворожої атаки. І все було ніби вчора: так чітко все пам’ятаєш.

А втім, минуло три роки з того дня, як життя українців змінилося на «до» і «після». З двадцять четвертого лютого ми дізналися, яке насправді обличчя у війни. Це не ті відчуття, про які раніше писали у книжках, а жахлива реальність: коли лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся ти вранці, чи тихою буде ніч, чи залишимось ми живими. І добре, як розплющуєш очі рано-вранці, і втомлений, ніби й не спав зовсім, збираєшся кудись: чи то на роботу, чи то до школи, чи то в магазин. Не вгадаєш, коли твій похід кудись буде останнім.

Зустрічаєш схід сонця і проводжаєш його на захід, а за ним – пітьма. Така ж темрява, як і в душі мільйонів українців, чиї будинки були знищені російськими загарбниками, нездатними бути людяними і співчутливими.

Жахлива справа – бачити, як згорає твій дім – місце де ти виріс, прощатися з близькими і спілкуватися, як буде у них можливість написати чи зателефонувати із зони бойових дій. Бачиш таку матір, яка чекає свого сина додому, жадає його повернення, очікує будь-якого повідомлення, і серце стискається у грудях від розуміння, як же це страшно щодня надіятись, що найближча людина, яка була змушена покинути свій будинок і стати на захист Батьківщини, подасть сигнал, що вона жива. Тоді мати, заплакана і втомлена, посміхнеться і тихо-тихо прошепоче:  «Живий».

І як же хочеться, аби всі дочекалися повернення своїх близьких живими. А проте це – війна, і в цій кривавій, запеклій боротьбі, є ті, які не змогли повернутись живими.

Несамовитий біль оселяється у душі тих, хто втратив найближчих, і ніби не просто почуття, а мов якась істота поводиться: шкребеться в грудях, як кіт своїми кігтями; наче справжні рани на тілі лишає. А воно виявляється по-іншому: душа болить, сумуєш, проливаєш гіркі сльози і згадуєш ту людину живою: і як жили разом, і як гуляли, і як сміялись; ще більше плакати починаєш. Отож, тяжка це справа – навідуватися до близьких, чиє обличчя вирізьблене на одній з могил на кладовищі. Там ніхто не озивається: тихо-тихо; лиш вітер може десь неподалік гілля дерев хитає. І таких сімей, чиї батьки чи діти загинули через війну, дуже-дуже багато.

Хтось виїхав, хтось залишився в Україні, а хтось вже ніколи не зможе вибратися з-під завалів будинку унаслідок влучання ворожої ракети.

А скільки людей залишились без домівок і були змушені виїхати – не злічити навіть. Я маю знайомих, яким довелося втікати, вони майже нічого з собою не взяли, бо втратили, бо їхні речі стали попелом, а колишній дім, де зберігалися тисячі секретів і родинних традицій, розвалився на камінчики. Навіть уявити моторошно, що їм довелося пережити. Мої знайомі допомогли їм облаштувати нове житло, і хоч воно не таке близьке душею, як втрачений дім, та все ж це прихисток. Вони одержують підтримку і допомогу, і я вважаю, що це необхідне, що ми можемо зробити для проживання у зовсім іншому регіоні України. І найжахливішим є усвідомлення того, що куди б через незаплановані обставини ти не виїхав, а домом назавжди залишиться місце, де ти виріс, прожив більшу частину свого життя, згадуючи яке, у грудях стає тепло-тепло.

Домівка – це там, де відгукується душа, де найяскравіше сяють сонячні промені і наймилозвучніше співають пісні пташки. І лиш там буває найкраще.

Живучи в цей непростий, наповнений страхом і переживаннями період, так званим «променем світла» є волонтерство. Це не просто дванадцять букв – це великий розділ в історії цієї війни, адже волонтери – це ті, хто підтримує і допомагає, не залишаючи в біді тих, хто цього потребує. Діяльність одних спрямована на допомогу військовим: фінансування протезів та лікування, психологічна підтримка; других – на порятунок постраждалих після влучання ракети в їхній будинок, після втрати рідних та житла; третіх – на надсилання посилок з необхідними речами тим, хто мужньо продовжує захищати Україну. І ті посилки – це не просто нікому непотрібні коробки, а надзвичайно необхідна допомога. Там може бути будь-що: від продуктів харчування, що довго не псуються, до військового спорядження. І кожен з нас може стати волонтером, адже для того, аби робити добрі справи, завжди потрібно починати з себе.

Війна тече сльозами і кров’ю, зносить все живе на своєму шляху, не залишаючи за собою нічого. Вона дивиться за нами – дорослими та дітьми – і бачить страх у наших очах, а потім проходить час – і в них втома переливається з бажанням помститися за всіх тих, кого втратила ненька-Україна.

І в цей неймовірно тяжкий час важливо об’єднуватися і підтримувати один одного, не втрачати жаги до життя та боротися за незалежність нашої держави. Адже коли розбіжимося, загубимося мов ті намистини, то й Батьківщину втратимо. Але ми не допустимо цього: ставатимемо на захист, розвиватимемо любов до України змалечку та займатимемося волонтерством. Бо лише спільними зусиллями ми зможемо подолати ворога, вигнати окупантів з території нашої держави, відновити мирне життя. Тож об’єднуємося задля допомоги тим, хто найбільше цього потребує.

Разом ми – велика сім’я, яка підтримує одне одного, навіть у найтемніші часи.

Я вірю, що настане мир і небом не літатимуть ворожі ракети, діти не плакатимуть біля батьків, а сини і доньки, що захищали державний суверенітет і територіальну цілісність, неодмінно повернуться до батьківського двору, обіймуть рідних, і пустять сльози, але вже від щастя, що повернулися живими.