Дуденко Андрій, 8 клас, Уманська гімназія № 4 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартинюк Ірина Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У дитячі роки я ніколи не думав, що доведеться жити у війні. Це все було про минувшину: про давні часи, набіги монголо-татарських орд, про козацькі походи, про Першу, Другу світову... Гадав: невже сучасник, засвоївши уроки історії, у ХХІ столітті може почати кровопролиття? Виявляється, може…

24.02.2022. Цю дату назавжди запам’ятають українці. У цей день їхнє життя змінилося назавжди, коли на світанку ворожі літаки почали бомбити наші міста, військові склади і частини; коли всі східні кордони похитнулися від навали озброєних до зубів полчищ «старшого брата» (з якого боку брата, та ще й старшого?!).

Із часів Другої світової, або Великої Вітчизняної, як називали війну в радянських підручниках, українська земля так не здригалася від вибухів, так не вмивалася кров’ю поранених і вбитих.

Так ніхто не руйнував наші міста і села, стираючи їх з лиця землі, дощенту… Та російська війна йде не лише на лінії зіткнення, ні! Щодня, щоночі страждають цивільні, мирні українські міста і села, куди ворог шле сотнями ракети, «шахеди», авіабомби… Здригаються від вибухів будинки, падають, підтяті ненависною зброєю, – і щоразу обриваються життя десятків людей, серед яких і діти, які ще й не встигли побачити світу, і безпомічні старенькі, які за свій вік не пам’ятають такого пекла…

Цьогоріч  28 квітня виповнилося 2 роки, як наше з мамою життя різко змінилося. Саме в цей день 2023 року у нашу дев’ятиповерхівку влучила рашистська ракета Х-101.

Якраз між 6 і 7 поверхами першого під’їзду. О 4.30… Весь «стояк», від першого до дев’ятого поверху, склався, як палаючий смертельний конструктор… Бо «панелька». Усі, хто був у дев’яти квартирах, загинули. 23 життя обірвалися вмить. Окрім дядька Сашка із першої квартири – він за кілька хвилин до прильоту зайшов на кухню, яка потім вціліла. Серед загиблих – шестеро діток. Найстарший, переселенець із Луганщини, закінчував 11-ий клас, найменшому було 1,5 року…

Полум’я, яке охопило під’їзд, приборкували більше доби. Довго розбирали завали, сподіваючись, що хтось-таки вижив. Ніхто.

Останки загиблих віднаходили аж у підвалі, рідні впізнавали їх у моргу, декого за результатами генетичної експертизи. Одну молоду жінку, 32-річну Інну, у квартиру якої якраз влучила ракета, не знайшли зовсім – так і відспівував її священник на згарищі біля зруйнованого будинку, поряд із порожньою труною, де лежала, за традицією, весільна сукня…

Наш будинок, наш рідний будинок, який аж підскочив тоді від вибуху, від руйнувань став мертвим…  

Спочатку ми поїхали жити в село, де стоїть хата прабабусі – все ж таки свої  стіни. Там пробули до осені: дистанційно я довчився у 6-му класі, мама працювала. Бабусь-дідусів уже немає, тому мусили давати собі раду.

Пам’ятаю, як спочатку були в шоковому стані – мозок не йняв віри, що все це сталося. Потім були сльози, розпач, зневіра, безсонні ночі, здригання від найменшого стуку.

Боялися, що втратили житло назавжди. А де ж тоді жити? Проте підтримка маминих друзів, знайомих, колег давала сили. Мамин телефон у перші дні не вгавав: дзвонили всі знайомі, хто дізнався про трагедію, навіть колишні мамині студенти (вона – викладач педуніверситету). Допомагали, хто чим міг. З перших днів місцева влада організувала допомогу небайдужих продуктами, речами першої необхідності. Підключилися благодійні фонди: і вітчизняні, і закордонні.

Ми відчули, що ми не самі, про нас дбають! І головне – дали надію, що будинок, можливо, підлягає відновленню. Він буде, і матимем, де жити! І справді, за два місяці розпочалися відновні роботи.

Наша квартира, на щастя, загалом вціліла – потім обійшлась невеликим ремонтом вікон і дверей. Просто вона із протилежного від прильоту боку, ударна хвиля прийшла вже ослаблена, коли зруйнувала все на своєму шляху – вікна, двері, стіни фасаду. Однак восени з села потрібно було повертатися: мені на навчання, мамі на роботу. Жити в рідній квартирі ми не змогли: і через наш переляк та фізичні розлади, викликані величезним стресом, і через відсутність газу – його дадуть насамкінець, коли у відремонтований будинок повернеться життя, мешканці обох під’їздів.

Жити з електроприладами, коли в будь-який момент можливий блекаут, як це не раз було, мама не наважилася.

Виручила мамина подруга, тьотя Інна. Вона запропонувала пожити в її квартирі, яка на той час була без господині. «Живіть, як удома, і скільки треба…» Дорога тьотя Інна! Яке щастя, що випала нагода перебути біду в неї! Правда, довелося змінити школу, оточення, клас. Але я не шкодую, на моє щастя, мене добре прийняли у шкільному колективі. Уже понад 1,5 року ми мешкаємо в іншому мікрорайоні міста. Додому – на Захисників України, 25 – ходимо щотижня, там поки живуть наші вазони. Бідні орхідеї! У них теж стрес, не цвітуть, терпляче чекають на наше повернення.

І ми вже відчуваємо, що скучили за рідними стінами! Самотня квартира, яка досі зберігає нашу енергетику, мабуть, теж сумує за нами.

Вірю, що хай ще пів року– рік, але війна скінчиться. Дім відбудують. Він не стане, таким, як був. Панельні стіни потріскали всюди. Їх пошпаклюють, пофарбують, але давні рани нагадуватимуть про себе. І в наших мешканців, у всіх до одного, ця трагедія залишиться у серці назавжди. І навіть коли будинок «оживе», до нього ніколи не повернуться двадцять троє наших сусідів. Це і мама мого товариша, Світлана Павленко, із чоловіком, і тьотя Наталя Ремез, з якою ми щодня гуляли – я змалечку дуже люблю котиків і собак, а вона тримала аж двох собак і кота Ваську. Я виходив, коли вона їх вигулювала…

Вірю, що хай не всі 13 мільйонів українців, розкиданих по всьому світу, а нехай хоч їх половина повернуться додому. Треба ж піднімати Україну з руїн –змучену, розстріляну, розбиту, але незламну Україну! Тут же дім, родина, рідна земля!

Вірю, що настане МИР, і ми добре заживемо у нашій рідній державі. І будемо згадувати цю війну, як пекельний сон, з удячністю нашим оборонцям, волонтерам, закордонним партнерам – і з ненавистю до ворогів і насилля…

В мій дім прилетіла ракета.

Світ розірвала навпіл.

Час був «ДО»… І  тепер не треба

Казати, що я москвофіл.

Я відтепер добре знаю:

Їм не пробачу! Й не дам

Синів проводжати до Раю.

Мить – увіллюся до лав

І стану на захист краю

Від «градів», ординців, облав.

Мить – і на захист покличе

Мене українська земля,

Щоб відчайдушно й велично

Стер з неї я москаля.