Шевчук Богдана, 9 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Після початку широкомасштабної війни ми всі стали волонтерами. Як співається в одній сучасній пісні: "Вся країна - це країна-волонтер!" Кожен на своєму місці став допомагати фронту. Ми всі були і є вірними девізу: "Або на фронті, або для фронту". Ті, хто зміг, пішли воювати. А інші стали допомагати тим, хто захищає нас.

Дійсно, вся наша країна стала одним великим волонтерським серцем!

Пам'ятаю, в перші ж дні війни навколо нашого села встановлювали блокпости. Наші хлопці стали чергувати на них. Мій брат віддав домашню бензопилу для будівництва укріплень, також ми збирали по селу каністри для бензину та білі мішки для створення тих же укріплень. Також збирали продукти харчування для захисників - як тих, що стояли тут, навколо наших міст у територіальній обороні, так і тих, що тримали фронт. Для тероборони наші господині готували різні страви, варили чай, пекли різні смаколики.

Активну участь у волонтерському русі брала моя родина. Ми плели маскувальні сітки. Я тоді дізналася, що, виявляється, вони мають різний колір для різної пори року.

Наприклад, взимку використовують білі сітки. Ми збирали непотрібний одяг, різали його на стрічки і заплітали в сітку. Такі сітки були трохи незручними, під дощем намокали. Та це краще, ніж нічого. Згодом меценати почали закуповувати спеціальну тканину для сіток, яка була легкою і не намокала. Це вже були професійні сітки, які ми плели. Також наші бабусі створили "бабусин батальйон" і шили подушки для захисників. А згодом - почали робити окопні свічки. Це вже було ближче до зими. Для цього збирали бляшані банки.

Пам'ятаю пиріжки, які спекла моя бабуся. Їх відправили на фронт. Це було так щиро, емоційно, що місцева поетеса написала про ті пиріжки вірш, і цю історію опублікували в місцевій газеті.

У тих пиріжках було стільки любові, стільки ніжності, стільки вболівання за наших захисників! Ця історія в моїй пам'яті досі! Дотепер пам'ятаю слова вдячності від героїв-захисників.

Кожен з нас щось робив по силах. Особисто я допомагала дорослим - писала в соцмережах оголошення щодо потреби в тій чи іншій техніці. Наприклад, ми шукали готові пічки-буржуйки або газові балони, з яких місцеві умільці робили пічки для фронту. А ще старші  координували роботу волонтерів, які привозили одяг, взуття, бронежилети для захисників. Моя старша сестра дізнавалася потребу, формувала заявки і домовлялася про передачу необхідного.

Пам'ятаю, як ми з моїм другом тягнули тяжкий бронежилет до військомату хлопцю, який ішов на фронт. Його слова вдячності досі в моїй пам'яті.

Бронежилетів не вистачало. Вони були дороговартісні і їх непросто було дістати. Знайомий моєї сестри живе у Львові. Він їздив до Польщі, купував “броніки” там. Також купував там одяг і взуття. Все це передавав Новою поштою сюди або привозив сам. Зараз важко й уявити, але таким чином ми тоді забезпечили багатьох людей. Матері, дружини, сестри тих, хто йшов на фронт, просили для них бронежилет або “розгрузку”. Коли їхні чоловіки отримували необхідне, важко було передати словами, яку вдячність вони висловлювали.

Я дівчинка, яка ще вчора не знала, що таке війна. І я навіть не думала, що буду розбиратися в рівнях захисту бронежилетів і в товщині плит для них. Але сталося так, що тепер я стала справжнім фахівцем і в цьому.

Як я сказала, бронежилетів не вистачало, попри те, що волонтери діставали їх у тій же Польщі. Це було ще й досить дорого. Тому наші місцеві люди вирішили взятися за їх виготовлення власноруч. Один підприємець організував такий процес. Дівчата шили плитоноски - жилетки, в які вставлялися металеві плити. А моя сестра допомагала  шукати метал для виготовлення самих плит. Вона дзвонила підприємцям, які займаються каменеобробкою. Для плит дуже підходящим є метал з великих кругів, що ріжуть камінь. Також зв'язувалася з власниками вантажівок. Для плит хлопці брали використані ресори. Звісно, такі власноруч виготовлені бронежилети були тяжкі, вони були гірші за якістю, ніж професійні, сучасні, європейські.

Але, коли не вистачало професійних, ці, що створені були нашими спільними зусиллями, врятували не одне життя. І коли ти це усвідомлюєш, це дуже мотивує.

Я й сама потребувала такої допомоги. Точніше, старший брат мого доброго друга. І я отримала цю допомогу та ми разом передали її моєму другові, а він - братові. Його мама - лікар. Вона була безмежно вдячна. Але я сказала, що це ми маємо дякувати їй. Адже вона все життя рятує людські життя. А також виховала захисника України, справжнього воїна!

Було важко морально і фізично. Фактично зранку до пізньої ночі ми щось робили.

Хоч я була ще малою, але мені хотілося не відставати від дорослих. Адже я знала, там, на фронті, хлопцям важче, ніж нам тут. Тому, зціпивши зуби, ми трудилися. А для нас допомогою і підтримкою були прості речі, які робили для нас ті, хто був поруч. Це приготована кава від друга, бутерброд, з любов'ю зроблений подругою, той самий пиріжок, який бабуся дала "на пробу". Це маленькі дрібнички, які надихали й допомагали працювати ще більш активно.

Згадую, як на Великдень ми всі пекли пасочки для наших захисників. З дитинства я люблю цей особливий процес підготовки до улюбленого свята.

Згадую, як зовсім маленькою я ходила до магазину, купувала дріжджі, посипку для паски, і як потім допомагала мамі замішувати тісто, формувати пасочки, розкладати їх у форми, якими нам слугували кастрюльки різного розміру, кварти тощо. Звісно, це все спочатку робила мама сама, а я лишень була її асистентом - подавала все, що потрібно. Паски тоді випікалися в печі. Це вже пізніше з'явилися паперові форми для пасок. А самі паски стали пекти у духовках. Тоді вже і я сама пекла свої маленькі пасочки. І ось ця наука з раннього дитинства допомогла мені і таким, як я, юним господинькам потрудитися для наших воїнів. Вони були такі щасливі отримати вісточку з дому - паски, крашанки, різні смаколики, а також дитячі малюнки. Це було дуже щемливо.

Все це залишилося в пам'яті. І сьогодні ми продовжуємо щось робити. Вже в інших масштабах. Перед нами стоять інші завдання. З'явилися нові потреби. Але головне - це намагатися допомогти тим, хто захищає нас. А в якій саме формі буде ця допомога - це вже питання другорядне.

Адже і сьогодні хлопцям на фронті непросто. Дуже непросто! Не знаю, коли було важче, - тоді, в перший рік великої війни, чи тепер. Тоді хлопці йшли воювати, мало що розуміючи про війну. Йшли, бо відчували, що мусять захищати Батьківщину, рідну землю, свої родини, друзів. Тепер багато хлопців стомлені, змучені. Вже три роки великої війни. Тяжко. Ой тяжко… Але вони тримаються. Тримаються …. Просто чесно виконують свій громадянський обов'язок. І ми, беручи з них приклад, повинні їм допомагати   і підтримувати.