Попова Анастасія, 10 клас, Чорноморська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тимченко Анастасія Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишемо кров’ю на своїй землі .

Ліна Костенко

Війна…Для кожної людини це слово відчувається як біль, страх і розпач. Це подія приносить із собою сльози, руйнування та смерть; і та людина , яка не відчула усе це на собі, ніколи не зможе зрозуміти увесь цей жах. На жаль, ця кривава й  жахлива війна торкнулась і мене у мої 13 років. 24 лютого 2022 року – це той день, коли закінчилося моє щасливе та безтурботне дитинство. Саме в цей день моє маленьке курортне містечко постраждало від ворожих ракетних ударів. Саме в ту мить зруйнувалося моє життя, мої надії та звички.

Я тоді відчувала сильний страх, розпач та відчуття безвиході. А в голові прокручувалися такі питання: «Що робити? Куди тікати? Що буде з рідними? Як далі жити?.... ».                             

Далі свист винищувачів… вибух …дзвін скла… Після цього жаху нам треба було ховатися в підвалі. Але він був не облаштований, тому ми разом із сусідами нашого будинку почали створювати комфортне місце для того, щоб сховатися. Ми прибирали в ньому, приносили стільчики та ковдри. Навіть занесли ліжко для дітей, щоб коли була дуже довга тривога, вони могли в ньому трішки поспати. Звісно, деякі сусіди були людяними  та з радістю допомагали, але були ті, у яких не було ні сорому, ні совісті. Замість того, щоб допомогти обладнати підвальне приміщення, кидали сміття, крали стільчики та свічки, закривали двері на замок, і ми  не могли зайти в підвал під час повітряної тривоги. І це є яскравим прикладом того, що є люди, які підтримують та допомагають одне одному в такий важкий для нас час, а інші роблять тільки підлість та проявляють неповагу.

І тоді почалися довгі ночі в підвалі, де кожен з нас мріяв про свою теплу постіль та спокійний сон. Але це був тільки початок…

Як виявилося найстрашнішим днем для мене стало 3 квітня 2022 року. Це день, коли вперше наше місто було обстріляне з РСЗВ. Цей ранок назавжди закарбується в моїй пам’яті. Ніби усе як завжди, я спала після виснажливої ночі на своєму ліжечку у квартирі,  але раптом почалися далекі вибухи. Батьки мене розбудили та сказали, що треба швидко збиратися та йти до підвалу. Але вибухи все ближче й ближче. В одну мить ми усі були внизу. Усе скрипить, дзвенить та б’ється.

Маленькі діти почали кричати, дорослі - хто плаче, а хто -тихо молиться. А цей жах ще продовжується… Мама тихо мене обіймає, а на очах сльози, і в голові моїй тільки одне: «Я хочу жити! Я не хочу вмирати!».

Через деякий час нарешті все стихло. Всі дорослі вийшли подивитися на наслідки після обстрілу. Почали думати про те, як ліквідувати їх. А я із сусідкою мого віку залишилися з маленькими дітками, які були дуже перелякані й так сильно плакали. І тоді нам якось захотілося заспокоїти малечу.   Ми принесли з дому пластилін, кольоровий папір та картон, альбом для малювання, олівці  й фломастери. Так ми почали відволікати діток, роблячи з ними різні поробки, малюнки; і під час такого чудового заняття почали співати різні веселі пісні, деякі придумували самі, шуткували та сміялися. І малеча тоді потихеньку почала відволікатися.

У ту мить здавалося, що й війни немає, неначе нічого й не було. Дивлячись на їхні безневинні оченята, розумієш,  що в них світиться життя, яскраве, чудове, вони були сповнені надій, щастя та сподівань.  

І я зрозуміла: одним єдиним словом та вчинком можна змінити все життя. Одним єдиним лагідним, добрим словом можна навіть підняти людину з колін, і навіть змусити жити далі, дати наснаги боротися. Звичайно,  і наші воїни борються за нашу свободу й незалежність, за спокійне та мирне життя. Утомлені, зневірені, скалічені, вони  потребують нашої допомоги, віри в них. Це приклад мужніх та сильних людей, які пішли захищати Україну. Змогли довести, що вони найсміливіші й найсильніші воїни, бо не кожен зможе мати таку силу духу й волю до життя. Я дуже захоплююся такими людьми та пишаюся ними; вдячна їм, що вони в нас є та боронять нашу Україну, захищають від ворога.  

Воїни є  нашою гордістю, визнанням, опорою, гідністю, майбутнім... Це справжні та непереможні Герої!

Допомагати одне одному та підтримувати в такий важкий  час для нас – є найважливішим обов’язком для кожної людини. Я відчула цю допомогу та підтримку  тоді, коли в моєму житті з’явилася дуже особлива людина. У 2024 році двічі отримала черепно-мозкову травму через обстріл у місті.  Двічі лежала в лікарні. Було дуже тяжко переносити увесь цей біль. Не хотілося взагалі нічого, ти просто виснажений постійними вибухами, страхом за своє життя та за життя рідних. Цей період був для мене дуже важким. Коли переживала цей жахливий біль, поряд зі мною нікого не було з рідних та ніхто не підтримав мене, крім моїх батьків, які були завжди зі мною та намагалися зарадити.

І якось з’явилася людина, яка мені не рідна, але стала дуже особливою та дорогою. Це моя турботлива та любляча наставниця - Лариса Анатоліївна. У неї безмежно велике добре серце, яке вміщує цілий океан любові.

Вона завжди підтримає мене, дасть добру пораду та залюбки допоможе. Саме вона навчила любити українську мову та літературу, бачити навколо себе світ яскравим, кращим та чудовим. Це найперша людина, яка підтримала мене у важкий час. Вона запросила мене до себе в інше місто, щоб я могла перезавантажитися та відпочити від постійних вибухів. Із нею та її донечками забула про всі свої проблеми та на мить – про війну. Із ними ми відпочивали, розмовляли, сміялися, гуляли та ходили на шопінг. Саме тоді я почала трохи жити по-іншому та відчувати свободу, навчилася бачити в людях тільки позитивні риси, хоча це буває інколи дуже важко переконати себе в цьому.

Її слова як заспокійливі, що дають наснагу, віру в майбутнє, силу ставати кращим та йти тільки вперед до своєї мети.

Подія, яка змінила все – це війна. Вона навчила нас бути єдиними, незламними, мужніми та мати людяність, навіть коли дуже тяжко. Так,  саме ця подія змінила навіть погляд на оточення. Людей, яких я вважала кращими, люблячими та дорогими, виявилися гнилими, черствими, несправжніми та підлими. А ті люди, з якими просто вітався, виявилися найчутливішими, добрими та справжніми. Війна показала, що існує велика сила допомоги між людьми. Вона не проявляється в словах, а –  у  вчинках,  і знаходиться в душі та в серці кожного із нас, тобто в кожного українця. Треба завжди допомагати одне одному, підтримувати, тоді цей жорстокий світ зміниться на краще.

Ми діти цієї страшної та безжальної війни та майбутнє нашої незалежної та квітучої України. Допомагайте, любіть, підтримуйте й робіть цей світ кращим, бо це є найважливішим у цьому нелегкому житті!