Не дивлячись на те, що Олександр вже був поранений уламком касетного снаряда, їх житло зазнало пошкоджень, вони із жінкою не виїжджають із Костянтинівки 

Мені 61 рік. Війна мене застала в місті Костянтинівці, я наразі тут і проживаю. Ми з дружиною – пенсіонери. У неї третя група інвалідності, вона астматик. 

Я 2 квітня йшов із гаража і потрапив під обстріл. У дворі нашого дому розірвалося дві касети, мене поранило осколками. Лежав два місяці в лікарні. З медикаментів і перев’язочних матеріалів я не купував нічого, мене всім забезпечувала поліклініка. У мене рана була від осколка, і шматочок м’яса не підшивався, то було таке, що мені за день двічі перев’язки робили, але я нічого не купував власним коштом - усе було в лікарні. Тільки закровить рана – і дівчата відразу перев’язували. 

Ми нікуди не виїжджали і не збираємося. Іноді їздили в місто Мирноград, де наші батьки живуть. Вони старенькі, хворі, тому ми жили там деякий час. Нам по 61, а батькам - уже за 80. 

З водою бувають перебої, якщо бомблять дуже сильно, є пошкодження водоводів. Слава нашому водоканалу і Господу Богу, хлопці швидко латають, заварюють, ремонтують. Може дві доби не було води, але потім вона знову є. В нас у хаті є запас постійно, 160 літрів, тому два дні можна потерпіти. Є газ та світло. Його вимикають, але потім вмикають. 

Видають гуманітарну допомогу раз на місяць, ходимо отримувати. Нам вистачає. Раніше ми не дуже їли квасолю, а зараз борщ, суп із квасолею добре йде. 

Хотілося б, щоб ці вовки відстали від нас і було спокійніше, бо це гупання так набридло! Квартира стоїть. У спальні два вікна зашиті фанерою, а одне потріскане й заклеєне скотчем і плівкою. А в другій кімнаті одне фанерою зашите - ось так і живемо. 

Нехай би вже ті рашисти забиралися звідси! Я мрію, щоб закінчилась війна - це головне. Здоров’я та мир, а більше нам нічого не потрібно. Все інше купимо, зробимо, зробимо, відремонтуємо. І вікна поміняємо, тільки б був мир. Це - найголовніше. Нічого не хочу більше.