Ми були на початку війни в себе у Бахмуті. Я ще працювала, 24 числа йшла на роботу о пів на сьому і чула вибухи. Потім нам сказали, що в Часів Яр прилетіло, а він поруч із нами, за 15 кілометрів. Я прийшла на роботу на складі - мені сказали віддати ключі, і це був мій останній робочий день.

Була в нас їжа, і ми думали, що нам її вистачить. Нам гуманітарку стали давати, як почалась війна, і вода в нас була, працював водоканал. Потім води не стало. Ми набирали в різну тару, але був приліт, і одну тару осколками розбило, вода витікла. У підвалах у нас ще вода була. Буржуйку зробили, у нас дрова були: думали, будемо топити взимку. Але вийшло по-іншому. 

У 2022 році спочатку донька виїхала, а ми ще вдома залишалися. Переїхали в її будинок і там жили. Ми думали, що все пройде, що нас захистять, але досиділися до того, що до нас уже в город почало прилітати. Раніше ми ночували в підвалі, а вдень могли поїхати на стихійний ринок щось купити, чи гуманітарку отримати. А тоді вже нам страшно було виходити, і в жовтні ми виїхали. 

Дочка з зятем поїхали на Волинь ще одразу, як у нас евакуація почалась. Потім вони дзвонили, і в нас уже ні світла, ні води не було. Газ рано відключили в нас. Діти все наполягали, щоб ми виїхали, а ми думали, що пересидимо, їх дочекаємо. Але потім вони найняли машину, і ми поїхали. В Одеській області ми зараз.

Ми приїхали в село. Чоловік родом з цього села, і тут його тітка жила. Вона влітку 2022 року померла, і нам сказали, щоб ми приїжджали. Залишили нам будинок, і ми в ньому живемо. 

Роз’їхалися рідні і друзі по всьому світу, ми тільки по вайберу спілкуємося. 

Мріємо, щоб війна закінчилась. У своє місто ми вже не повернемось. З усіма телефоном спілкуємося, і всі кажуть, що хочуть додому. Але ж Бахмуту вже немає, повертатися нам нікуди. Тільки сльози навертаються. Хоч би війна закінчилась – і все, цього ми найбільше хочемо.