Сирота Марина, 9 клас, Олександрівський ліцей Попельнастівської сільської ради Олександрійського району  Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кодак Вікторія Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Пам'ятаю, як ми з родиною 23 лютого планували поїздку в Дніпро до рідних, ніхто не очікував, що така біда спіткає всю нашу країну. Того ж дня, з ранку, ми відмінили плани щодо поїздки, бо боялися потрапити під великі на той час обстріли. Та й затори по трасі були безкінечними, машини цивільних рухалися довгими колонами, ніби маленькі мурашки.

24 лютого 2022 року стало днем, який розділив моє життя на «до» і «після», мою голову наповнювали жахливі новини про стан в Україні, багато чоловіків забирали, і моє серце рвало, бо я розуміла, в моїй сім'ї є тато та два дядьки призивного віку, і я розуміла, що навіть для нас ця війна могла б принести великі втрати.

Того ранку мене розбудили не будильник чи сонячні промені, а збентежені панікою батьки. Страшна війна прийшла у мій дім, і страх стиснув серце.

Невдовзі в нашому ліцеї ввели навчання в режимі онлайн, за ради безпеки учнів закладу, так ми навчалися майже рік. Ми не могли зібратися з думками, що це все відбувається в нашій країні… Стільки пролитих сліз було, вже навіть не могла плакати.

Війна увірвалася і в мою родину... Мого рідного дядька забрали на службу. Після того дня я впала у відчай, довго не могла відійти від цієї ситуації і не знала, що робити, куди бігти, що буде далі. Паніка, розгубленість, відчай. Але посеред хаосу я побачила те, що змінило мене назавжди: людей, які допомагали один одному без вагань.

Волонтери, військові, лікарі, звичайні громадяни – усі стали однією міцною та надійною родиною, яка боролася за життя, за країну, за наше мирне майбутнє.

Я теж хотіла допомагати, але не знала, з чого почати. На допомогу мені прийшла нова вчителька, яку проводила нам уроки правознавства. Ця людина першою пояснила, як потрібно заспокоїтися і не панікувати. Вона розповідала, як правильно користуватися законами і вчила відстоювати свої права. На прикладі ситуативних задач ми розв'язували проблемні ситуації згідно чинного законодавства, і це надихнуло наш клас на те, щоб ми почати допомагати іншим. Я теж була серед тих, кому не байдужа доля інших. Спершу – сусідам, які евакуюватися до нашого села з окупованого Донецька. Потім – незнайомцям, яким потрібна була їжа, ліки, будинок для проживання. Згодом з'ясувалося, ці біженці теж переселенці з Донеччини.

Кожен день війни відкривав нові горизонти знайомств, які надавали мені сили, про які я навіть не підозрювала раніше.

Мій дядько та всі захисники України, дають мені змогу навчатися в стінах школи  аби потім відбудовувати нашу країну, тому що ми є цвіт нації, та майбутнє нашої країни, ми повинні створювати нащадків нашої країни, ми повинні надихати всіх захисників та давати їм знати про те що ми їх завжди пам'ятаємо, дякуємо за життя, і дуже надіємося, що вони повернуться живими з перемогою до своїх родин.

Сила допомоги виявилася значно сильнішою за страх і безнадію. Це надпотужна сила, яка навчила мене, що у найстрашніший час людяність обов'язково перемагає.

Всі наші односельці стали один для одного підтримкою, і саме це допомагає нам вистояти. Тепер я точно знаю: одна простягнута рука може врятувати життя багатьох. І ця війна, хоч і принесла багато болю, назавжди змінила мене – зробила сильнішою, сміливішою, а найголовніше, навчила вірити в безкорисливих людей. Вікторія Юріївна нам постійно каже, що д потрібно допомагати близьким і незнайомим, ким би вони не були, бо всі люди і мають право на життя та допомогу!