Даніленко Світлана, група 11 ТПС, Відокремлений структурний підрозділ "Професійно-педагогічний фаховий коледж Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковальова Ольга Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє рідне село на Сумщині, моя домівка, моя мала батьківщина… Усього п’ять кілометрів до кордону з російською федерацією. Навіть уявити не могла, що життя на прикордонні принесе мені такі страшні випробування. Я жила, як і всі мої односельці: домашнє господарство, робота, відпочинок, виховання дітей, радість від їхніх досягнень... Але 24 лютого 2022 року розмежувало наше життя на «до» і «після».

Досі серце холоне, як згадаю, як о четвертій ранку ми схопилися з ліжок від того, що земля здригалася від вибухів, небо палало багрянцем від ворожих ракет… Війна!

Майже півтора року від початку повномасштабного вторгнення ми з дітьми залишалися вдома, більшість часу ховалися в підвалі. Скільки страждань і болю, жаху і смутку пережили! Як нестерпно було бачити на обличчях дітей сльози, а в очах – страх… Від постійних прильотів КАБів у селі одна за одною почали горіти хати. Я була в розпачі. Що робити? Як уберегти дітей, куди тікати, де жити?

Я не знаходила собі місця, душу охопили тривога, безпорадність, безнадія…

Покидали рідну домівку під обстрілами, село «накривали» з градів. Пам’ятаю суцільну стіну вогню, диму, грудки землі в повітрі, зруйновані будівлі. У цьому жахітті ми з дітьми бігли в нікуди, у невідомість, без нічого. Про те, щоб узяти хоч щось із речей, хоча б ту саму «тривожну валізу», не було й гадки.

Молила Бога лише про те, щоб зберегти життя дітей, вивести їх із цього пекла.

Тепер я знаю, що це – покинути свій дім через війну, а ще точно знаю, що світ не без добрих людей. Знайшлися такі люди, пустили нас із дітьми у свою нежилу оселю. Чужа хатина, старенька й похила, прихистила мене й малечу. Який не є, а дах над головою. Згодом безпорадність і безнадійність відступили, у серці затеплилися вогники віри і надії. Живемо далі!

Тішуся, бо діти знову почали посміхатися, радіти життю, спілкуватися з однолітками, мріяти про закінчення війни та щасливе майбутнє. А воно обов’язково в них буде!

Допомога в тяжкий життєвих обставинах, коли втрачаєш віру, коли земля тікає з-під ніг, коли охоплюють безвихідь і розпач, – то величезна сила. Серед зла війни більш видимим стає добро людей. Кожному під силу робити добрі справи. Добро повинно бути невіддільною частиною кожного з нас. Тепер я це точно знаю!