Севостьянова Діана, 11 клас, Вугледарський навчально-виховний комплекс "МРІЯ" (загальноосвітня школа I-III ступенів - дошкільний навчальний заклад) Вугледарської міської ради Донецької  області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сорока Галина Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У наш час слово «допомога» в Україні звучить усе частіше: воно стало символом єдності та взаємної підтримки. Але є невеличке «АЛЕ…», багато хто не розуміє значення цього слова, його можливих підтекстів. Нині  всі почали додавати своє: «А ось я допомогла...». Однак, коли справа доходить до пояснень цього «допомогла», то виявляється, що ніякої допомоги насправді не було, а лише стояла поруч, десь і біля когось, бачила, чула...

Тож стосовно цього хотілося б пояснити, що допомога - це не щось абстрактне, чи уявне. Це конкретні вчинки, слова підтримки, спрямовані до тих, хто цього справді потребує.

До початку повномасштабного вторгнення в Україну я проживала в місті Вугледарі, на Донеччині. З 24 лютого по 7 березня наша родина перебувала під ворожими  обстрілами. Намагаючись підтримати один одного, ми запросили пожити до себе в двокімнатну квартиру наших рідних, бо розуміли, що ймовірність ураження їхнього будинку на околиці міста більш вірогідна, аніж у центрі, де проживали ми.

З кожним днем обстріли посилювалися, страх і тривога відчувалися навіть у повітрі. Окупанти наближалися до міста, російські війська захоплювали село за селом, тож загроза опинитися в окупації зростала з кожним днем.

Батьки прийняли складне рішення - виїжджати. Одразу повстало питання - куди? Так склалося, що найрідніші нам люди  мешкали разом з нами в місті Вугледарі.  Мій двоюрідний брат до повномасштабного вторгнення навчався в Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. Сергія Бубки, де познайомився з Іллею, який згодом став його найліпшим другом. Дізнавшись про становище, у якому  перебуває родина товариша,  Ілля запросив усіх нас приїхати в селище  Олександрівку, де була можливість проживати в гуртожитку, а головне в безпеці, адже там на той час масових обстрілів не було. Так, як інших варіантів у нас не було, ми вирішили їхати в Олександрівку.  

Тамуючи біль і стримуючи сльози через безпомічність, якої раніше  й не знали, ми покинули місто, рідну домівку з думкою, що повернемося сюди за декілька днів, але, на жаль,  сталося не так,  як гадалося.

Коли ми приїхали до нових наших знайомих, нас радо зустріли, привітали,  одразу запросили до столу, це те, чого саме хотілося після дороги. Усі ми були втомлені та голодні, адже їхати майже 10 годин у сімох у легковій машині нелегко. Ми  щиро дякували господарям за їхню гостинність та допомогу, проте  вони в цій допомозі не бачили нічого особливого, ніби це всі повинні так робити, проте як виявилося пізніше, далеко не кожен здатний допомогти людині в скрутній ситуації, увійти в становище, зрозуміти біль і розпач іншого. Протягом місяця, який ми тут прожили, ці чудові люди надавали нам гуманітарну допомогу, яку на той час було важко знайти й отримати, вони морально нас заспокоювали, розуміючи, як складно й боляче нам, бо у свій час пережили те саме.

Для нашої родини така підтримка й допомога дали змогу адаптуватися до нових реалій життя і визначитися з майбутнім.  

Особливе дякую варто сказати кожному члену цієї родини: батькам Іллі, що допомагали нам з проживанням, продуктами першої необхідності, одягом, бо ми виїхали з однією валізою;  їхнім дітям, Іллі та його меншій сестричці Анні, яка потоваришувала з моєю сестрою, адже завдяки цій дружбі Злата не фокусувала свою увагу на зміні місця проживання, не так сумувала за домівкою, школою, друзями. Усі ми, дорослі й діти, усвідомлювали, яку неоціненну допомогу й підтримку  надала нам ця чудова родина.

Згодом ми переїхали до міста Ладижина, у якому проживаємо й нині. Переїжджати на нове місце завжди складно, особливо, якщо твоя родина - біженці. Які б труднощі не були, наша родина намагається  допомагати  ЗСУ.

Навіть моя молодша сестричка  Златка зі своїми новими друзями відкривали збір коштів. Діти виходили неподалік від своїх домівок з постерами, плакатами із закликом допомагати нашим ЗСУ. Вони продавали різні, власноруч виготовлені вироби без цінників, а за стільки, за скільки зможе придбати людина. Таким чином  їм вдалося зібрати 12 800 гривень. Дівчатка звернулися з до батьків з проханням передати зібрані кошти захисникам.  Дорослі вийшли на військових, і діти передали частину грошей на автомобіль для передової, а на решту грошей, які залишилися, придбали одяг для захисників: 3 комплекти термобілизни,  взуття та фліски.

У Ладижині я почала відвідувати спортзал, де познайомилася з тренером, який згодом вступив добровольцем до лав ЗСУ.

Я підтримую з ним зв’язок, тож коли він під час розмови мимохіть, не просячи ніякої допомоги, сказав, що в них не вистачає спальників. Наша родина за власні кошти, придбавши декілька спальників, рушників, шкарпеток, печива, надіслала захисникам, адже саме від таких звичних речей  залежить комфорт наших воїнів.  Це було зроблено від душі, не задля галочки чи для того, щоб кричати про це на всі боки, лише для тихого, щирого дякую та посмішки на обличчях хлопців.

Минулого року, до дня Святого Миколая, було відкрито платформу, на якій дітки-переселенці могли залишити свого листа, у якому писали про себе, власні захоплення та мрії. Моя сестричка вирішила написати листа, написала від душі про те,  що думає, за чим сумує, про що мріє і на даний момент цінує.

Напередодні дня Святого Миколая зателефонувала  дівчина, запитала адресу в мами, щоб відправити посилку, не пояснюючи від кого та що хоче надіслати, сказала лише одне: «Я співчуваю вам та вашій родині, що вам довелося пережити жахіття - втратити дім, роботу, друзів, мирне життя.  Я хочу подякувати вам за таку донечку, яка мужньо тримається в такий нелегкий час. Тож прийміть цю посилочку, я хотіла, щоб ви посміхнулись…».

На цьому телефонний виклик завершено, за три дні надійшла посилка. Мама з сестрою пішли отримувати її. Коли вдома відкрили  посилку, то в мами на очах з’явилися сльози радості - щирі, сповнені глибоких емоцій,  а сестричка вперше  за деякий час щиро та голосно сміялася, адже ця загадкова дівчина придбала й надіслала нашій малечі все те, чим вона захоплювалася та мала вдома: комплект для малювання, різні набори для творчості,  цукерки (її улюблені) та філіжанку, таку саму, яку хотілося  Златі.

І записка з побажанням: «Залишайся такою, яка ти є і надалі, малече. Твори, розвивайся, посміхайся. Усе буде добре, обов’язково».

Сестричка була в захваті, а ось я з татом, мамою не могли розібратися з почуттями, ми ніби вперше відчули щиру й справжню допомогу ще й від зовсім невідомої людини саме в той час, коли навіть рідні не здатні допомогти ближньому. Ми хотіли подякувати цій дівчині, але слухавку не брали. За таку допомогу й саме в цю секунду ми зрозуміли, що це не просто подарунок, це ніби обійми та заспокійливі слова без слів, вчинок, який назавжди переконав, що є люди, які готові бути супергероями, не розповідаючи про це нікому, лише для щирого «дякую», яке навіть не почують крізь відстань.

Тож завдяки допомозі не лише на словах, але й на вчинках тримається цей світ, він тримається на щирості, безкорисливості, сердечності й людяності до ближнього. Тож тепер щоразу, коли щось зробила, думаю, чи дійсно це допомога і її можливо відчути?