Костенко Анастасія, вчитель, "Гармонія"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Навіть і не знаю з чого почати, можливо почну з 22 ого, отже все 21 е ми готувалися, оскільки ми митці й збиралися на щорічну коміксово літературну подію, то лягли пізно.. вуха ельфа, костюм, тривожний рюкзачок, кольорові штані, костюм, косуха, ковбойка, фарби, термокружка й наплічник з медициною та документами… ну здається все готово… спати… о 6 вийшовши на балкон попити водички я, взявши кавусю, підійшла до вікна й побачила три крилаті ракети, що пролетіли повз…

Мозок відмовився вірити, радіо сонна я не вмикала й вірити не вірилось… ото казала ж мама не дивися фентезі на ніч…

Одягнувшись й встромивши навушники в вуха, в костюмі ельфа я зайшла в метро… тоді я ще не розуміла… не розуміла я й приїхавши до подруги на Теремки, зрозуміли ми вже ввечері, коли пішли колони танків на Васильків, а ми ночували у метро…

Тисячі людей, діти, собаки, всі в купі, хто в вагоні, хто на підлозі, спальник виявився по ціні золота…

В дім ми заходили вдень, вночі знов у метро, танки їздили колонами, всі наші ага над Києвом зарево вогню… стрибуни з літаків та перестрілки.. клина інформація по радіо.. ні сирен, ні груп, ні телеграму, інтернет з перебоями, про те, що відбувається, дізнавалися один від одного. Через три дні подруга з родиною поїхала, повертатися додому було небезпечно, бо на Оболоні був прорив, палало небо й війська з Ірпеня та Бучі вже підходили до Вишгородського району, а це 10 хвилин їзди до мене…

Підхопивши наплічника, вдихнувши глибше, я написала моєму викладачу з кафедри екології. Вона відізвалася одразу… приїзди рідна… метро й транспорт не працюють… повний сюр.

Ти йдеш й бачиш картини Далі й Уорхолла наживо, їжаки, військові, всі вулиці пусті, жодного транспорту, пішки з Теремків до ВДНХ.. величезна черга хлопців за зброєю, нескінченна, чутно вибухи, хлопці стійко чекають на автомати. Проходжу пару дівок  в шубах, що вийшли з крутої якоїсь тачки, поки я пішки шкандибаю до прєпада… - Катя, сматрі, у нас в магазинах все есть, а тут очєрєди, и продуктів ваабщє нет… окидую оком, й випалюю -  зато в нас черга за зброєю, а в вас ні, курво…

Дівки щось шиплять у спину… Мені пофіг… Нарешті рідненькі терени…

Обійнялися, заплакали… я не вірю, але все правда… студенти кафедри сироти й ті хто з окупованих територій лишилися в Універі, перепади стійко по черзі чатують біля общаг, перший й другий курс, печемо хліб, розносимо по будинках, багато лишається стареньких й лежачих самотніх людей, їх покинули. Продуктів й ліків нема, склади на лівому березі продуктів заблоковані або спалені, мости заміновані. Їжу для тварин знайти не можливо. В мого прєпада песик французька бульдожка, майже дитина. В неї є машина й повний бак, якщо що виіхати…

Ночуємо в неопалювальному гаражі, по черзі в машині, я, прєпад, три бабусі, мама з малою донечкою й подруга, на вулиці стріляють, запасаємося гарячим чаєм, на стресі втрачаю вагу 45 кг, це навіть для мене критично…

Сьогодні нам зав віддав ключі від кінотеатру Дружба, той не працював йой 10 років… Разом з місцевими починаємо прибирання, заготівлю й лагодження… до нас долучається гуманітарний штаб, поставки починаються фурами щодня, грузим, розприділяємо, лагодимо світло, в школі наші готують їжу, ми розносимо стареньким по квартирах щодня. Про всяк випадок пакуємо їжу на будинки, запаси на той випадок, якщо не буде поставок, в магазинах все менше продуктів..  купити бензин не можливо, хліб й ліки також.

Штабні зміни в Дружбі щодня… гуляти лісом чи парком заборонено, військові кажуть що все заміновано, ходити можна тільки вздовж дороги.

Прибирають пам’ятники танкам, військові сміялися, але упирі так в Василькові 3 будинки розстріляли, думали, шо то військові… хоча він на постаменті й часів Великої вітчизняної…

Наважуюся їхати додому, на день, взяти свої речі. Грошей майже нема, тільки устроілася на нову роботу у дві Школи Логос й Сверлик та підписала контракт, їх євакуювали й я навіть не отримала першу зарплату… Вдома безлад, одна ніч й почалося, шуміло так, що ми не чули один одного на кухні… волонтери зі штабу сказали їхати на евакуаційний потяг з Києва, наступ вже в Гостомель, пройшов Бучу, зайшли в Ірпінь й в передмістя Вишгорода… від мене 15 хвилин їзди..

Бачу сни про воду, невпинно й страшно, наче Київ затоплює водою, дамба поряд, рукою подати а упирі там, на ЧАЕС теж вони, погрожують підірвати, страшно…

Відряджають волонтера й мого друга, листуюся зі Львовом, повинна була забрати маршрутка, але везли озброєння, порадили сідати на перший евакуаційний, що буде… Вокзал. Паніка, люди біжать, штовхаються, кидають речі. На мене напливає дзен, мобільний тримає 3 години, приєднавшись до паперу, намагаюся зрозуміти, куди й як їхати, мене чекають волонтери у Львові, бачу інтуїтивно, що подали поїзд, не за графіком, графіки не працюють… Сідаємо в електричку, що прямує до Тернополя, через Львів. Іду з Ірпінськими, всі спокійні, плачуть, кожен розповідає свою історію, як йшли через міст, як тікали, як добиралися. Волонтери заносять воду й бутерброди, медикаменти, з розумінням обмінюємося поглядами, тихо посміхаємося один одному… холодно..

Поїзд іде 25 годин, весь час зупиняємося, йдуть обстріли весь час. Чомусь не відчуваю паніки, відчуття повного сюрреалізму дійсності. Дорога здається вічністю, світло вимикають, аби не бути ціллю, галас, діти плачуть, люди ідуть у проходах, й стоячи в тамбурах..

Львів, вокзал, ніч… Комендантська година не встигаю до неї… моі вартують на вокзалі.. Страшно, ось тут дійсно страшно.. паніка неймовірна… Стільки людей я ще на вокзалі не бачила, місць нема, при приїзді поїзду за кордон, чоловіки відкидають жінок з дітьми, драки, давки, жінки кидають валізи й дитячі візки, повний хаос… Серед нього бачу високого рудого… не можу згадати, звідки він, але він обіймає й проводить до палатки волонтерів, там стоїть уфошка, є чай й бутерброд…. 

Хлопці втомлені, добровольці… єдині, хто наважився допомагати залізничникам, хоч якось приборкати той жахливий хаос..

Перелякана, тримаю сумку з спальником, рюкзак й книжку, хлопці ржуть, нащо ти її перла? Посміхаюся, це єдине, що змогла з собою забрати, я її півроку вирізала й малювала, не змогла покинути. Посмішки друзів підігрівають, ночуємо на вокзалі в палатці волонтерів на пероні.

Пару тижнів лишаємось у Львові, думали побудемо й додомку…

17 березня 2022. Галерея Я Геллері. Пашка зустрічає обіймами, лишаю дорогоцінну книгу в нього.. Сухий закон, але хлопці накривають стіл, багет й чаювання в галерейному колі… відтаює душа…. Приходить допомога артист ін ріск…

Прилітає в полігон й аеропорт на склад, вирішую їхати далі.

Ерасмус й друзі екологи та митці пишуть, що в Вільнюсі є галерейка, де можуть прийняти, готують канапку й мультиварочку… плачу від вдячності. Як же доїхати. Автобусів нема, поїзди ідуть, але я не вмію йти по головах й пробиватися ліктями, відштовхуючи мам з дітьми.. Пише дівчина, що переганяє машинку з Ірпеня, розбомбили салон манікюру, лишилася машина й трохи красивостей.. не вміє водити, шукає попутчиків…

Бінго! Перше в житті бла бла кар рятує життя. Хлопці волонтери відпускати не хочуть, але спасати дівчаток то святе, проводжають обіймаємося.

Веде жіночка з Закарпаття що працює вже 10 років кухарем в Вільнюсі, ідемо селами, 40 км в годину… Працюю психотерапевтом для маленької й наляканої кішечки, шо в шоці вперше вийшла у світ й яку рятує хазяйка… Боїмося зупинятися до кордону, черга там величезна, стоїмо багато годин… пройшли, зупиняємось на першій же зупинці.. кішку нудить, миємо нещасну й заспокоюємо, вирішуємо попити кави й поспати пару годинок на парковці біля заправки… видихаємо… 

Виїхали, не бомблять, літак у небі визирає паніку, але небо мирне, сміємося… як же добре жити, дівчатка.

Далі буде…