Радченко Олександра, група ФІ-11, Галицький фаховий коледж імені В'ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безкоровайна Марія Любомирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Як і для всіх українців, новина, яка прозвучала 24 лютого приблизно четвертої години ранку, шокувала та збентежила мене. Звідусіль було чути “Росія напала на Україну”, гучні сирени та перші відео атак міста Київ. Ще в далекому 2014 році, їдучи у тролейбусі з батьками, я думала: “А чи зможе Росія прийти та знищити нас?”. Відповідь - так, зможе. І робитиме це без краплини жалю, вбиваючи мирне населення без сумнівів.

Повертаючись до того фатального дня, я, як завжди, встала до школи о сьомій годині ранку й збираючись навіть не поглянула в телефон, допоки не прийшла мама та не сказала мені та моїй сестрі: “Війна почалася”. Досі пам’ятаю цю фразу. Думаю про неї щодня.

А чи можна було цього уникнути? Чи можна було уникнути анексії нашого рідного краю – Крим? Чи можна було зупинити окупатів ще до того, як вони захопили Донецьк та Луганськ? 

Повномасштабне вторгнення змінило життя багатьох із нас - починаючи з місцевих жителів Чернігівщини та закінчуючи тернополянами та тернополянками, однією з яких є я. Незважаючи на розташування мого містечка, вторгнення торкнулося і нас. Сигнали тривоги у перший день здавалися сюрреалістичними - живучи у XXI столітті. Довжелезні черги у магазинах, хвилюючі розмови рідних та занепокоєні обличчя людей. Одні із перших ночей здавалися найважчими: чуючи тривогу ми “підривалися” із наших ліжок, поспіхом одягаючись та виходячи на вулицю, де вже були сусіди із питаннями: “Що робити? Куди йти?”. Переглядаючи новини про допомогу інших країн, моя сім’я зрозуміла – пора і нам діяти. Опанувавши себе та свій страх, уже 1 березня ми стояли у спортзалі школи та плели сітки, а наступного дня до мене приєдналися мої молодші двоюрідні брат та сестра, які ще ходили до садочку.

Масштаби вражали - стільки людей прийшло на допомогу нашим військовим: від  жінок до чоловіків, від дітей до людей похилого віку.

Про допомогу навколо мене хочеться багато написати, але особливо запам’яталися дві ситуації: допомога від батьківських друзів, а також допомога від школи у якій я навчалася. Починаючи з першої ситуації, наші друзі закупили форму для ЗСУ, що я вважаю є великим внеском у нашу перемогу. Будучи у школі я чітко пам’ятаю про ярмарок, де учні продавали солодощі.

І хто б міг подумати, що нам вдасться зібрати сорок одну тисячу гривень які були відправлені на допомогу Збройним Силам України.

Хочеться сказати пару слів про зміну мого світогляду та як ми всі чітко зрозуміли – хто є хто. Не дивлячись на ситуацію на Сході нашої держави, багато хто із нас споживав контент країни-агресора. Дивлячись на себе у минулому, я пам’ятаю, що також переглядала російськомовний контент, цікавилася їхніми блогерами та не бачила у цьому проблеми. Але після 24 лютого я назавжди змінила свою думку про цю бридку націю, розуміючи, що вони всі є винуватцями нашої війни. Кожен, хто мовить та дивиться на наш геноцид, кожна сім’я яка платить податки тощо. Вони прийшли, щоб знищити нас, тому для мене неприйнятною є російська мова у житті українців, вживання їхнього контенту…

Тож сюди чудово підійде  вислів гурту The Unsleeping: “Ригайте, ригайте на все російську! Плекайте наше – людське, українське”.

Отже, аби підсумувати, я хочу подякувати насамперед нашим захисникам та захисницям, які стоять на нашому захисті щодня та щоночі, а також нам – свідомим українцям. Адже наша нація - незламна скрізь століття. Слава Україні!