Беженар Леся, 9 клас, Калуський ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кецмур Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До зими 2022 року я навіть не знала, що таке війна. Це слово було десь у підручниках з історії – далеке, чуже, ніби з іншого світу. Я бачила фотографії, читала про втрати, але не могла уявити, що подібне може статися з нами. Я була дитиною, і мої думки крутилися навколо школи, друзів і домашніх улюбленців. Але все змінилося раптово. Той день перевернув наш світ з ніг на голову. Звуки, які неможливо сплутати ні з чим – вибухи, сирени, гуркіт техніки. Мені тоді було дванадцять. Паніка була всюди: в очах дорослих, у телевізорі, в тиші підвалу, куди ми спустилися вперше. Мама постійно дзвонила татові, бо він був у відрядженні на сході. Він поспішав повернутися, а ми молилися, щоб нічого з ним не сталося.

Пам’ятаю, як я сиділа перед екраном і намагалася зрозуміти, що відбувається. Слова журналістів звучали якось нереально – наче хтось коментує фільм жахів. Але це був не фільм. Це було наше життя.

Невдовзі до нас приїхали родичі з Білої Церкви, бо на заході було спокійніше. Ми намагалися допомогти тим, хто втратив дім. Передавали старі речі, збирали їжу, плели маскувальні сітки, робили окопні свічки. Пам’ятаю, як мої маленькі руки старанно намотували ганчірки на баночки, і я відчувала, що роблю щось важливе. Ми підтримували військових не лише матеріально, а й морально – молитвами, листами, теплими словами.

Коли ситуація трохи стабілізувалась, я повернулася до школи. Але тепер це була вже не та школа. У коридорах з’явилися таблички: “Укриття”, “Правила поведінки під час тривоги”.

У класах проводили інструктажі. Повітряна тривога стала звичним звуком, і ми автоматично спускалися в підвал. У якийсь момент це стало рутиною, хоч у глибині душі страх не зникав ніколи. Ми змінилися. Усі. До одного. Кожна новина про загибель когось із наших – як удар. Кожна історія в новинах з поганим кінцем – як шрам на серці. Але водночас ми стали сильнішими, а діти подорослішали занадто рано. І я теж.

Ляльки давно припадають пилом. Тепер замість ігор у мене – думки, слова, історії.

Я навчаюся говорити про те, що болить. Бо війна забрала у мене дитинство, але подарувала розуміння – хто ми, за що боремось і як важливо не мовчати.