Кух Людмила, вчитель, ОЗЗСО "Любешівський ліцей"

«1000 днів війни. Мій шлях»

До того страшного дня ми часто говорили про війну, навіть жартували, бо не могли подумати,що це станеться. Але вона почалась...О 6 ранку я прокинулась від слів : “ Вставай, війна почалась”. Не вірилось. Але стало страшно, боялася йти на роботу. Не знала, що скажу учням. Через деякий час отримала повідомлення, що у школу не йти. Чоловік пішов на роботу, я залишилася сама і плакала цілий день через те, що у мене єдиний син ( сама ж виросла на фільмах про Другу Світову війну).

Коли він прийшов на обід, ми їли мовчки, хоч у мене в голові крутилося запитання: “ Як ми дійшли до того, що почалась війна?”Не запитувала, бо знала, що чоловік не зможе дати мені відповідь.

Наше містечко знаходиться у 20-ти кілометровій прикордонній зоні з Білоруссю. З перших днів багато виїхали за кордон. Моя сім”я змушена залишитись, бо чоловік відповідає за всю громаду. Чотири дні я без всяких думок дивилась телевізор, чекаючи на слова: ”Це було непорозуміння. Війна закінчилась”. Кожного ранку о 4 год ми сиділи одягнені, чекаючи нападу з боку Білорусі. В якійсь мірі мені було трохи легше, тому що я знала все, що відбувається у нас на кордоні. Через кілька днів чоловік приніс 2 рації: одна - прикордонників, друга - військових.

Оскільки він вирішував багато питань протягом дня і для того, щоб відпочивав уночі, я слухала постійно рації. Чоловік вдень дбав про безпеку жителів громади, а я - вночі.

У школі збиралися волонтери, я не ходила, тому що ні з ким не могла говорити на тему війни, тільки з найближчими. Усіх знайомих переконувала, що не буде раптового нападу, вони будуть попереджені, тому що влада дбає про збереження їхнього життя. Навіть якщо уночі почую щось по раціях, то зразу всіх буду попереджати. Люди були дуже налякані і не вірили мені. Точніше, перестраховувались. Навчання у школі було дистанційним. На тему війни з учнями я теж не могла говорити. Мені дуже шкода було дітей, що вони знатимуть значення слова “війна”. До сьогодні кожного дня не покидає думка: “Як могло таке статись?”

Найбільш емоційний момент, пов'язаний з учнями, був у той день, коли був перший випускний під час війни. Я плакала, дивлячись на одинадцятикласників.

Через кілька днів після початку війни я взяла себе в руки, тому що потрібно було підтримувати чоловіка, бо на ньому була велика відповідальність. Не показувала свою розгубленість, свій страх. Найбільше переживала за сина, хоч він ще не підлягав мобілізації через ранній вік. Для себе вирішила, що у випадку нападу з боку білоруського кордону відправимо дитину у безпечніше місце, а сама залишусь з чоловіком.

Думала, що якщо будуть його розстрілювати, то хай і мене разом з ним. І це не пафос.

Налагодивши роботу у громаді, переконавшись, що загроза з боку білорусів мінімальна, чоловік пішов добровольцем (хоч був заброньований). З одного боку було страшно самій (син одружений і живе окремо), переживання за чоловіка,  а з другого боку легше, бо знала, якщо раптом щось, то заберу своїх рідних і зможу виїхати у безпечніше місце.

Жодного дня не виникала думка виїхати за кордон. Я переконана, що хочу жити в Україні, а за кордоном просто подорожувати.

Наше випробування - це близкість до білоруського кордону. З другого боку, сюди не летять ракети (на секунду можна про білорусів подумати, як про страховку). Не знаю, чи змогла б часто чути звук ракет, не уявляю, як живуть люди близько до зони бойових дій. Мені вистачило одного разу, коли була в Києві під час масованої ракетної атаки.