Уляна Дребот, вчителька, переможниця конкурсу есе 2025, Калуський ліцей №4 Калуської міської ради Івано-Франківської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Оте небесне світило – сонце – мабуть, збайдужіло.

Хіба ж воно не бачить: тут війна, тут забирають те, що воно дарує – життя?

Хіба не лине там, у високості неба, зболений крик пораненого воїна, нестерпний плач матерів, дітей, дружин?.. 

А воно світить…

Іноді навіть пече…

Так сильно, ніби біль у грудях від розпачу...

Сьогодні той розпечений диск, кинувши нав’язливий промінь додолу, розбив смутний серпанок бабиного літа, що оповив затишну будівлю – школу. Тут ще тихо, бо тільки-но по домівках прокидається галаслива дітвора, щоб незабаром велетенськими рукавами вулиць обійняти школу.

Скільки дитячих пустощів, мрій, сподівань, веселощів у цих стінах! Бо таке дитинство, воно хоче бути, щоб не виросли без нього хлопчики й дівчатка, щоб набулися в ньому й мали багато яскравих спогадів.

Старий гордовитий каштан кидає на подвір’я поодинокі темно-шоколадні кульки, які котяться у трав’яний сховок, щоб якісь рученята малого бешкетника не схопили його. Здається, дерево цьогоріч посмутніло, ніби постаріло в зажурі. Колись воно спостерігало за тим, що відбувалося на подвір’ї школи,  й не могло надивуватися: скільки всього можна дитинству?

Але тепер навпроти – очі, що бачили війну… Вони дивляться йому в самісіньку душу й ніби шукають відповіді на безліч запитань.

Це –  портрети загиблих українських воїнів - випускників школи. Колись і вони бігли сюди, щоб награтися з друзями, пізнати нове, вперше закохатися… Тепер дорослі серйозні обличчя постатей у військовій формі зболено дивилися на отой солодкий світ дитинства, у якому так багато мрій і сподівань.

Їх уже шість… Біля портретів  - квіти подяки. Та якоюсь мізерною є плата, ота подяка, за життя, що мало б прястися кожноднем у велике різнобарвне панно.

За тими портретами уже є прядиво, яке стало минулим. Узори із вчинків, взаємин, любові… Найяскравіші елементи тих клаптів життя несімо в пам’яті й у серці. 

ВІТАЛІЙ ЛУЧКА

– Я таки приїду додому, - пролунав рівний голос Віталія у слухавці.

І тоді навіть за сотні кілометрів дружина відчула, що рішення вже прийнято. Вона знала, що звідусіль думками чоловік завжди лине додому. Заробітчанство у Польщі та Чехії було тільки короткотривалим періодом, але аж ніяк не бажанням залишитися в Європі.

Повернувся. Працював. Тішився народженням довгоочікуваної донечки, але марив військовою справою. Родина не підтримувала його захоплення навчаннями, які періодично проходив, бо хвилювалася за нього.

Вересень 2021 року… Рішення прийнято. Знову категорично, так по-чоловічому… Підписано контракт із Збройними силами України. А далі – військово-польові збори, знайомство з однодумцями й нові цілі в житті. А ще – нестримне хвилювання рідних і далекі онлайн-поцілунки любої донечки, ім’я якої білою фарбою наніс на військове авто. Вона була його янголом. Напевно, так вирішив він…

Страшне безжальне горнило війни не дало янголу-охоронцю втримати його тут, на землі. У запеклих боях на початку повномасштабного вторгнення, 26 березня 2022 року, Віталій Лучка загинув. Йому назавжди 37…

А десь у тривожному українському степу самотньою розбитою дорогою їде на допомогу захисникам старенька вантажівка з білим надписом «ЗЛАТА»…

ВАЛЕРІЙ СОКІЛ

 

– Аж сьогодні я таки знайду оту загадкову квітку едельвейс для тебе, - бадьоро мовив Валерій, збираючись метушливо в гори по гриби. Це їхня улюблена сімейна справа. Разом із дружиною та двома синами-підлітками влаштовували змагання на грибному полюванні. Удома хіба залишалась татусева радість – маленька донечка.

І хоча чоловік займав керівні посади на промислових підприємствах міста, завжди шукав можливість бути корисним суспільству, а ще був чудовою людиною, добрим другом.

5 березня 2022 року став добровольцем Збройних сил України, бо вважав захист рідної землі, близьких людей справою кожного чоловіка. Проходив службу в артилерійському дивізіоні 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Мужній, сильний, готовий іти вперед, воїн загинув 19 червня 2022 року на Сході. Йому було 46…

У повитих сивим туманцем і таїною Карпатах, серед неприступних скель біла зірка гір – едельвейс – жовтим осердям, обрамленим білими гострими пелюстками, тужливо дивиться на світ, ніби чекає, що знайде її Валерій, щоб подарувати дружині, бо тільки найвідважнішим це під силу.

МИКОЛА КАВА

 

– Усе буде добре, у тебе ж є я, - заспокоював Микола матір, котра плакала біля хворого батька, який потрапив у ДТП і став калікою. Та й справді, з того часу він, як міг, так і допомагав родині, навіть чотирнадцятирічним працював на будівництві. Пізніше навчався, влаштувався на роботу, одружився, став батьком. А далі були звичайні життєві будні аж до початку російського вторгнення.

Микола мав твердий характер, тому одразу взяв зброю до рук. Майже рік у гарячих, запеклих боях, завжди попереду, кожного разу, як востаннє.

16 січня 2023 року біля Бахмута відважний воїн загинув, а через п’ять місяців ворогом був убитий і його єдиний син Роман.

Десь у засвітах видніються дві постаті українських воїнів, із гордими поглядами та зброєю в руках…

Одному назавжди 52, а іншому – 30…

Це батько і син, які з небесної дзвінкої тиші промовляють:

– Усе буде добре…

ІВАН СИВИЙ

 

 

– Мамо, можна я візьму на вулицю трохи їжі? – несміливо спитав Іванко, коли біг гуляти із друзями. Мати дивувалася, бо хлопець щойно обідав, але не перечила йому. А він, набравши у жмені смаколиків, стрімголов нісся сходами вниз, щоб там, біля входу в підвал, зустріти юрбу голодних незграбних плямчастих кошенят. Годував їх, щось приповідав, посміхався про себе й, напевне, вже тоді починав усвідомлювати, що спокійне й забезпечене життя – це важливо. Таким він був завжди: чуйним, готовим допомогти, розрадити.

Після навчання в школі опанував професію кухаря. Працював, а у 2014 році брав участь в АТО. Як почалася повномасштабна війна, вступив до лав Збройних сил України.

Залишив батьків, двох дітей і взяв до рук зброю, щоб пізнати жахіття війни. Добро, зрощене в самісінькій душі, проросло й тут, у східних степах: часто готував для побратимів смачні страви, які нагадували кожному про домівку.

17 січня 2023 року під Бахмутом воїн зник безвісти. Додому повернувся аж 24 вересня в домовині. Йому було 38…

Десь там, де промені сонця першими будять землю, українські воїни готують страви за рецептами Івана: смачні вареники, борщ, терті пляцки…

І збігаються смугасті кошенята, осиротілі через війну, щоб поласувати чимось смачненьким. Гладять їхні голівки порепані зчорнілі руки захисників, бо так робив  їхній побратим Іван, бо таким є милосердя.

ВАЛЕНТИН НЕСТЕРОВ

 

– Добре було б нам поїхати в Хотин та Кам’янець-Подільський, щоб ти побачив вічне прагнення людей захищати свою свободу, - сказав при зустрічі Валентин своєму похреснику Костянтину, з яким часто проводив час. Чоловік  давно захоплювався історією рідної землі, дуже любив мандрувати визначними місцями, бо хотів розумом і серцем торкнутися мужності й звитяги воїнів. Він знав, що діяли вони за принципом «Зі щитом або на щиті». І це стало його життєвим гаслом.

Коли почалася війна, Валентин пішов до війська як бойовий медик, бо прагнув допомогти іншим. Самовідданим і безстрашним, надійним і вправним був на полі бою. Напевно, саме на таких завжди чатує небезпека, тому що вони уміють ризикувати заради інших .

11 березня 2023 року загинув на Донеччині. Йому було 48…

Коли виносили героя з поля бою побратими, коли везли в кортежі «200», коли люди схиляла голови, зустрічаючи захисника, густе повітря розбивало тужливе:

– На щиті…

АНДРІЙ ДРОНЬ

– Куди їдемо? – усміхаючись, запитав таксист.

Він дуже любив людей, автомобілі й пригоди. Йому подобалося пізнавати нове через розмову із незнайомими людьми. Скільки історій, подій, вражень… Напевно, тому й обрав для себе додатковою роботою працю водія таксі.

А потім – війна. Ризики, небезпека, прагнення захистити рідну землю – це те, що спонукало взяти до рук зброю. Мав позивний «Таксіст».

Завжди із побратимами, готовий допомогти в будь-якій ситуації, але водночас дбайливий татусь й уважний чоловік. Скільки всього могло вміститися в одній людині!

30 серпня 2023 року…

Знову бій… Андрій рушив із побратимами на завдання. Безжальний ворожий дрон влучив у захисників, коли поверталися із бойового завдання. Багато поранених, стогін, крик… Самотня постать воїна, що намагається зрушити з місця нерухоме тіло побратима, якому тільки 37… Тремтячим голосом він благав: «Таксіст, не вмирай, живи, таксіст…»

Стало тихо… І тільки над тілами полеглих відлунням тремтіло розпачливе: «Таксіст, не вмирай, живи, таксіст…»

АНТОН КРИВОШЕЯ

«Мій тато, таточко, татусь… Мій захисник навіки…», - шепоче Вероніка біля могили батька.

Він приходив сюди, на шкільне подвір’я, тільки дорослим на її Першовересень, а альма-матер його далеко – у Кривому Розі.

Калуш він полюбив, коли тільки-но приїхав у це невелике місто, рятуючи сім’ю від війни. Залишив усіх у безпеці, а сам пішов захищати той дім, у якому були такі щасливі. Він любив потурати всім дитячим забаганкам, а ще обожнював каву й пізнання чогось нового. Мабуть, тому побратими називали його «ґуґл», бо на всі запитання в нього були відповіді.

Відтепер тато Вероніки в лавах того незламного небесного війська українських воїнів, що й кожен із цих загиблих, чиї обличчя дивляться з портретів на фасаді школи. Життєве панно кожного з них залишиться назавжди таким, не буде більше прястися кожноднем…

А каштан поволі скидає листя…

Стоїть незворушно, тримаючи погляди ще живих воїнів, і благально просить небеса:

– Не треба більше…