Товстокора Тетяна, вчителька, переможниця конкурсу есе 2025, Яковенківська гімназія Балаклійської міської ради Харківської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Усі ми народжені людьми. Але по-різному розуміємо, що означає «бути людиною»…

Моє життя, як і в кожного справжнього українця, поділилося на ДО і ПІСЛЯ.

До – я щаслива донька, дружина, матуся, бабуся, колега, подруга…

ПІСЛЯ –  українка, яка через випробування окупації та полону стала сильнішою, на своєму прикладі виховую майбутнє України…

Чи були ви на Харківщині?

Це край з величезними українськими полями пшениці, соняхів, кукурудзи… повноводні річки зі щуками, коропами… ліси з грибами… луки з різнотрав’ям…

2014 …

Гелікоптери літали низько над дахами наших будинків, особливо не замислювалася, а як там їм на Донеччині, Луганщині… 

Приїздять в село переселенці (ну й слово), допомагаємо чим можемо в перші дні, а далі… жили вони самі зі своїми проблемами… і тільки тепер прийшло розуміння, що, мабуть, потрібно прожити таке ж життя, щоб зрозуміти біль…

Війна…

Ввірвалась вона і в мій дім…

26 лютого 2022 року зателефонувала моя начальниця Світлана Анатолівна:

- Ви бачите танки?

- Чуємо тільки гул на трасі, - відповіла я. - З’являється величезна колона техніки…

Чоловік, стоячи поруч, рахує: 10… 20…30…40… Стояли довго, а потім почали вони розповзатися по зеленим насадженням…

Ввечері поїхали разом з чоловіком, донькою та маленькою онукою до сусіднього села в підвал під клубом… Повернулися на ранок додому і були щасливі, що вдома.  Ніч була важкою… літала авіація… бомбили Балаклію…

З цікавості не відходжу від вікна, дивлячись у щілинку… Бачу, як тягнуть на плечах у білих мішках крам з магазину (був поруч). Неодноразово зупиняються. «Вєлікая армія»!!! а їсти, видно, хочеться…

Постійний зв’язок з рідними, друзями, колегами, батьками… Нерозуміння… вулицею не ходимо… душа завмирає… Невже це з нами?..

І ось… вся ця нечисть заїжджає до села… Повітря насичується запахом дизельного палива. Їдуть повз двори… Страх!

Невже це з нами? Зупинилися в центрі села, розосередившись скрізь: у гімназії, на нашому подвір’ї, на стадіоні, поруч з клубом, біля пошти та старостату… Гул стояв селом всю ніч… здавалося, повітря тільки з вихлопу техніки.

Наступного дня «вєлікая пєрвая армія» тією ж дорогою пішла у наступ на Балаклію…

Так починалася окупація…

Через страшений страх, їду велосипедом до свого закладу… Скільки сил, здоров’я, недоспаних ночей було покладено для своєї рідної гімназії… Серце щеміло від побаченого…

Відразу кинулося в око згарище із спалених меблів біля входу. Вибиті та зламані усі двері, які були замкнені, усюди сміття, бруд, валялися розбиті меблі… Видно, милися в туалетах, бо на підлозі простелена постільна білизна з магазину, що був поруч, вікна завісили білим папером А4, попідпирали двері швабрами… Боялися…

З сейфу викрали нові вчительські ноутбуки, принтери з класів, електрочайники без підставки (їхня «фішка»), учнівський та учительський одяг, взуття… знадобилися їм і мої улюблені парфуми…

Залишили послання на плані роботи: «Украина была и будет неотъемлемой частью России. Пусть вы и называете нас оккупантами, но история нас рассудит. Во имя памяти предков всем, кто отдал свои жизни за нашу Великую Родину тогда в 1941 и сейчас в борьбе с фашизмом и национализмом посвящается! Освободительная Армия. 02.03.2022».

Згодом наші захисники дали чітку відповідь цьому посланню: «Від дохлого кнура копита тобі, а не Україну! ЗСУ!»

Беремо з колегами, що жили поруч із гімназією, тачку, вивозимо до сусідів комп’ютерну техніку, що залишилася (була захована в іншому місці). Згодом, потайки, перевозили  до себе додому та до кумів. Сховали у сіно. Але ж хіба все сховаєш… Трудові книжки колег закопала у каструльці в погребі (забрала їх ще напередодні).

Березень…

Ніколи не думала, що погріб стане нашим прихистком. У чому винна наша онука? Адже їй всього півтора рочки, а вона – між консервацією, картоплею…

Трасою снувала різноманітна військова техніка. На величезній швидкості вулицями літали «тигри» з кулеметниками, які вдивлялися в двори. З «градів» та САУ стріляли щоденно по наших селах. Постійний гул та шум витав у нашому повітрі. Щоденно нагадував про себе БТР з триколорною ганчіркою, який об’їжджав усі вулиці села. Для чого?.. Тільки дурню було не зрозуміло…

Хочеш пройти вулицею - прив’яжи білу ганчірку до одягу, їдеш велосипедом -  прив’яжи і на нього.

Сміливців, які їхали автомобілями між населеними пунктами розстрілювали, їхні тіла лежали не один день.

У сусідньому селі розташувалися буряти (найжорстокіші),  не дозволяли,  навіть, з хат виходити, башкіри - дозволяли ходити по двору, а "асвабадітєлі с Луганщини" – п’яні бродили селом...

Лелеки довго кружляли селом та й повернулися до свого гнізда.

З перших днів сусід, Санька Лютий, розвозив хліб. На наш край села – двадцять хлібинок, інший - не бачив хліба з місяць. Молодиця, у якої була маленька дівчинка, купила хлібинку, то вона її не випускаючи з рук, обгризла всю.

По сусідству жила сім’я з четвіркою дітей… Зарізали ми свиню, то я й віднесла величезний шмат сала, додала ще й варення із запасів – нехай їдять…

Сусідка Людмила, сестра моя – сходилися на нічліг, все таки в гурті легше.

Поля зеленіли, стали квітнути різнотрав’ям, а між ними снували танки та САУ…

Невже це з нами?

Після кожного гучного вистрілу говорила: «Мамі своїй під вікно!»

Не живеш, а існуєш…

Літо…

Неодноразово приходили додому окупанти, то з обшуками, то їм потрібний підвал, то потрібно вийти на роботу та підготувати заклад до 1 вересня…

Завжди: говори російською! А я – не вмію…

Ніякої подачки від окупаційної влади з чоловіком не брали, не ходили на їхні зборища, ніколи з ними не віталися, ніколи не говорили російською. Селом ширились різні чутки, одна із них – відмовилася Семенівна працювати у школі.

Над головами літають ракети, гелікоптери… Мій супровід незмінний: «Мамі своїй під вікно!»

Щоденно, находячи зв'язок між цибулевою дудкою, телефонувала начальниці та колегам, які були на підконтрольній стороні, розповідала про ситуацію.

З колективом зустрічалися у своїх колег Кривоносів вдома, у кухоньці із закритими вікнами, бо сусіди полюбляли русню. Сходилися і розходилися поодинці.

Учительське підпілля… Вирішуємо: будемо навчати дітей, які проживали в селі, за українськими програмами під вербою, на лавочці, вдома за чашечкою чаю. Не судилося…

Пообіді знову звуть… Виходжу. Двоє… І розпочалося…

- Чому не хочу працювати? – цікавився один. - Чому не подобається режим путіна? Чому не виїхала?..Чому?..

Відповідь одна: Війна… стріляють… боюся…

Другий каже: Гдє стрєляют?..

А воно як гепне, раз, другий…

Каже: Треба узнать почєму стрєляют?

Промовчала своє: «Мамі своїй під вікно!»

Сказали, що зі мною хочуть поговорити представники відділу освіти.

- А якщо не поїду? – поцікавилася.

- Треба доставити любим путьом.

Не стала я проявляти героїзм…

Приїхали в Балаклію до поліції, один взяв мій паспорт і телефон, перейшов через дорогу і наче «випарувався», другий – розвернув машину і поїхав. Стою… Виходить з воріт «представник відділу освіти», одягнув мішок на голову і повів… у камеру…

Сіла з краєчку на «нарі», чекаю розмови… Страшенно боліла голова, було задушливо та спекотно, вода відсутня, сморід… Ввечері принесли якусь баланду, їсти відмовилась. Одна із жінок, яка була в камері, підсівши до мене, тихенько  прошепотіла: «Говори те, що вони хочуть, бо звідси не вийдеш».

Тільки на четвертий день зайшов в камеру молодий чоловік кавказької зовнішності, тикнув на мене й показав на вихід. Знову мішок на голову… Посадив у машину, на великій швидкості, не питаючи адреси, мчали додому. Дорогою сказав, що мені повезло, бо його в ці дні не було в місті, що дає мені п’ять хвилин для збору речей - і на свою Україну, дійду - буду святкувати свій день народження (а ці події були напередодні). 

Вдома, збираючи речі, ходив за мною із зброєю, роздивлявся, заглядав у всі кімнати. Попросилася помитися, показав своє лапище «сказал пят минут», так і не дав. Прощаємося з чоловіком, сльози заливають: «Кохаю. Я повернусь!..»  Дивлюсь і не вірю: невже це з нами? І ми поїхали.

У машині той ірод з посмішкою сказав, що повернусь додому, коли вони Харків візьмуть, потайки думаю: «Ви нашу Гусарівку за півроку не взяли, а не Харків»…

Серце страшенно калатало. Мовчки проклинала весь їхній рід, просила Бога допомогти, хоча й не віруюча. Дивилась на село, неначе прощалася, таке рідне, своє… Чи повернуся сюди колись?

Повернулись до відділку, знову мішок на голову… камера… знову мішок на голову… якийсь кабінет…

Той же кавказець на камеру примусив говорити про те, що як довго ми їх чекали, хвалити «доблєсную армію», «режим путіна»… Перша спроба йому не сподобалася, друга – також… «Нє скажеш, нє вийдеш отсюда», - роздивляючись свою зброю, наче її не бачив, виголосив він… Вдихнула повітря - пайдьот… Знову мішок на голову… Виводять на вулицю. Кажуть треба встигнути до шістнадцятої. Що встигнути?

Показують, у яку машину сідати…

Між їхнім і нашим блокпостами відстань до двох кілометрів. Провели там годин п’ять… Тоді здавалося, що вічність… Із землі стирчали снаряди, повалені дерева, скрізь були вирви… Росіяни несподівано відкрили вогонь… Доїхали… Знову обстріл, ховаємося в бліндаж, а нас було четверо, і всі худенькі (кіл під дев’яносто), обнялися… Вижили…

Брудні, в глині, але ж живі… І коли все вщухло, згадала слова кавказця «Єслі дайдьош…». Що ж, я дійшла і святкую свої два дня народження, гадаю, що він жодного… Радість переплітається із сумом… там, вдома, чоловік з яким прожили майже сорок років… Наче сон… Невже це з нами?

У Харкові геть інше життя: їздять машини без білих ганчірок, ходять люди, торгують магазини без божевільних цін… Є ліки, зв’язок, інтернет, а ввечері – світло у вікнах (від нього вже відвикла), немає ворогів. Окупація – темрява… А ти неначе з іншої планети… Отака вона, окупація, життя без життя.

Коли ж знову вранці пролунав дзвінок від начальниці: «Пішов масштабний наступ на ваше село!» Сльози… Тіло тремтіло… З’являються в інтернеті перші кадри нашого визволення, а з дому – тиша… І ось довгоочікуваний дзвінок від чоловіка, чую радісний голос: «Ми – вільні!»

Вперше у своєму житті я з гордістю везла прапор України, разом зі своїм колективом підняли його. І знову замайорів наш прапор на подвір’ї Яковенківської гімназії.

Ми навчаємо дітей, плетемо сітки, донатимо, варимо і печемо, перемо одяг нашим захисникам, а найголовніше - виховуємо патріотів нашої країни на своєму прикладі. Жоден з колективу не пішов на співпрацю з ворогом. Ми допомагаємо кожному, хто  потребує.

Окупація дала змогу розгледіти хто є хто, зробила мене сильнішою, витривалішою, нескореною.

Я горда тим, що я - УКРАЇНКА!