Самойленко Олександра, вихованка гуртка «Школа лідерів. Соціальна успішність» міського палацу дітей та юнацтва м. Чернівці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Середяк Наталія Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року - дата, яка назавжди залишиться в пам'яті мільйонів українців. Цей день перевернув наше життя на 360 градусів. Ніколи не забуду, як о четвертій годині ранку я сиділа на кухні, а мама зі сльозами на очах питала: "Це війна?". А що ж таке ця війна? Війна це рана, яка не кровоточить, але щоденно болить. Досі іноді бачу у нічних жахіттях той день. Я була звичайною щасливою дитиною, яка щодня ходила до школи, мала плани й мрії, друзів, мала віру у завтрашній день...

Але той холодний лютневий день став для мене, і всіх українців, точкою неповернення.

Мені довелося занадто рано подорослішали, у мої на той час дванадцять років, я навчилася розрізняти виходи гармат та швидко одягатися аби добігти до підвалу, а найголовніше - бути сильною. В той час, найбільшим прикладом людяності для мене стала моя родина. Завдяки якій, навіть під час обстрілів, я могла посміхатися. На самому початку повномасштабного вторгнення мої батьки прихистили наших сусідів, які жили з нами на одному поверсі, тому перші пару днів ми жили всі разом.

Батьки стояли годинами у чергах, під час холодних лютневих днів та постійних обстрілів, аби придбати продукти.          

Однією з найбільш пам'ятних подій стала одна ситуація, коли працівники  пекарні на районі роздавали борошно усім, хто потребував. Мої мама і тато принесли додому тяжкий мішок із борошном для нас, тому що дістати хліб було нереально, як і майже всі продукти на той час. Не дивлячись на обстріли, вони намагалися тримати позитивний настрій, жартувати, підтримувати один одного, зараз розумію, що це було надзвичайно тяжко. Переломним моментом став перший авіаобстріл. Я, мої батьки та наші сусіди з дитиною сиділи у підвалі. Двері здригалися від вистрілів, вибухів та вибухових хвиль, але найстрашніше було почути літак прямо над нашим будинком.

Після вибуху тато вибіг з підвалу і побіг, ризикуючи власним життям, рятувати тих, хто міг опинитися під завалами, так як приліт прийшовся на сусідню вулицю. В той момент мені було так страшно, як ніколи. Вперше почула звук смерті, той свист я ніколи не забуду.

Декілька днів після цього пройшли наче в тумані: постійний холод, який я досі іноді відчуваю на собі, підйоми посеред ночі від вибухів та декілька секунд, щоб одягнутися і добігти до підвалу. Іноді мені здається, що я живу в іншому вимірі між минулим, яке горить у спогадах, та теперішнім, яке не дає дихати.  Навіть у тиші чую гул сирен, і кожен гучний звук наче удар у серце. Я не можу пояснити, чому іноді раптом хочеться плакати, або чому мені важко дивитись людям в очі. Цей біль невидимий, але справжній. В такі моменти тиша стає гучнішою за будь-який вибух.

Після всього пережитого - сирен, вибухів, тиша не заспокоює, а лякає. Вона повертає у спогади, де земля тремтіла під ногами і я не знала чи цей день не стане для мене останнім.

Можу впевнено сказати, війна показала мені, що ми починаємо цінувати що в нас є тільки тоді, коли це втрачаємо. Я зрозуміла, що людина, яка пережила війну, може наново навчитись сміятись, але в глибині її очей назавжди залишиться тінь того, що довелося побачити, відчути та пережити. У моїй пам'яті закарбувався Харківський вокзал в той день, коли ми з родиною виїжджали. Місто, що ще вчора гуло від щасливих людей на вулицях, перетворилося на кадр із фільму жахів, на вулицях було багато безпритульних тварин, яких покинули люди, десятки порожніх автівок та багато військової техніки. В той момент мені здалось - це кінець. Завдяки волонтерам ми з батьками змогли виїхати спочатку до родичів у Полтавську область, а згодом у місто, де я наразі проживаю - Чернівці.

Переїзд був дуже складним морально і фізично. Переїзд - це не лише біль, для мене ще й відкриття: ми сильніші разом. Сила допомоги - в серці кожного, хто не лишився байдужим.

Життя в Чернівцях повністю змінило моє сприйняття людяності. «Людяність -це коли чужий біль ти відчуваєш як свій.» - Ліна Костенко. Чернівці, або ж Буковина, стали для мене другою домівкою й прийняли як рідну, допомогли вільно защебетати українською мовою, подарували любов до української літератури, творчості та історії. Допомогли здійснити мрію - побачити гори. Тепер я можу милуватися ними майже щодня. Ця війна показала мені, що наші українці можуть залишатися людяними, навіть, у найскладніших ситуаціях. Наші люди завжди готові простягнути руку допомоги, навіть тоді, коли вона потрібна їм самим, це я відчула на собі кожен раз, коли отримувала допомогу: гуманітарну, матеріальну, моральну.

В той час я відчувала лише щиру вдячність небайдужим людям. Навіть за такі дрібниці, як підказати вулицю, тощо. Підтримка інших людей надихнула мене бути небайдужою та відкрити своє серце для милосердя.

У школі я плела маскувальні сітки та почала донатити на ЗСУ, невеликі суми, але ж діло не в сумі, а в бажанні допомогти тим, завдяки кому, я можу спокійно спати, ходити до школи та далі жити життя. Невеликі жести допомоги стали вже буденністю, але кожен раз коли я доначу, навіть невелику суму, я пишаюсь собою, що не лишаюсь осторонь. Це стало для мене не лише можливостю бути корисною, а й доказом того, що справжня сила у доброті та взаємній підтримці. Ми часто недооцінюємо значення простих вчинків, але саме вони здатні змінити світ окремої людини.

Сила допомоги - це не про героїзм, а про людяність. І я вірю, допомагаючи одне одному, ми змінюємо не лише хід подій, а й самих себе на краще та наближаємося до перемоги та чистого неба.

Для мене це есе стало не просто звичайним текстом, а можливістю поділитися своєю історією, болем, щасливими моментами. Війна- це страшно і жахливо, але вона вчить жити сьогодні, вчить цінувати кожний момент проведений із рідною людиною, кожен урок у школі, кожен день, коли я можу вільно говорити нашою рідною солов'їною мовою.  Слава Україні!!!