Качинська Тетяна, вчитель, Опорний заклад "Купичівський ліцей" Турійської селищної ради Ковельського району Волинської області

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Людське життя настільки швидкоплинне, що часом ми навіть не встигаємо зрозуміти, як непомітно проходять дні, місяці, роки. Ми рідко замислюємося над тим, яке ж все-таки це життя коротке. А дріб’язкові сварки, минущі життєві труднощі, щоденне сидіння в Інтернеті – це просто марнування й знецінення власного часу.

Лиш один раз ми проживаємо такі етапи, як: народження, дитинство, юність, молодість, старість і, як не прикро, смерть. А будь-який з цих етапів своєрідний та неповторний.

Коли люди творять добро, допомагають іншим, цінують кожну мить життя і радіють навіть дрібницями, їхнє ставлення до світу набуває яскравості, емоційності, а отже, вони й самі стають щасливішими. Мені здається, що головна мета кожного -  провести життя гідно, побачити й відкрити для себе якомога більше, не втратити жодної хвилини й не змарнувати її на взагалі непотрібні речі, і це вже не так складно зробити. Варто лише дослухатися до своїх потреб, думок, мрій та цілей.

Світ, у якому ми жили зі своєю родиною, був чудовим , прекрасним. Навколо нас вирувало життя: працювали дорослі, навчалися діти, а над головою було чисте безкрайнє небо.

Коли вся родина збиралася разом -  нам будо весело. Але все прекрасне було закреслене одним страшним словом – Війна. У ту хвилину, коли мова йде про захист Батьківщини, багато людей не думають про власне життя. І ось мій син пішов на захист Вітчизни за велінням серця. Не чекаючи повістки про призив. До війни був людиною мирної професії – електрогазозварювальник.  Він пішов добровольцем, бо хотів захистити в першу чергу свою родину і, звичайно, Україну. Він говорив, що все зробить для того, щоб ворог не дійшов до нас. І син стримав своє слово. Був двічі поранений і знову повертався до своїх побратимів, щоб захистити нас, свою державу.

Коли син був удома, на реабілітації, то радів з того, що будинки неушкоджені, а навколо зелена трава, адже в зоні бойових дій бачить тільки руїни та зруйновані краєвиди.

А скільки було радості, коли несподівано приїхав син на Святвечір. Подолати більше тисячі кілометрів або всього два дні побути разом з родиною. Після вечері ми всією родиною колядували і слухали розповідь сина, як важливо берегти сімейні традиції та одне одного. Я пишаюся своїм сином. Він мужня, безстрашна людина, патріот України. За бойові подвиги його нагороджено медаллю «За відвагу» і оголошено багато подяк. Його вчинки вчать любити свою Батьківщину.

І я часто плачу, бо хвилююся за сина. Як він там? Без нас, без родини?  Я хочу, щоб ніколи не було війни, щоб усі люди жили мирно, спокійно та щасливо.

У нашому житті трапляються моменти, коли ми стикаємось з вибором: пройти повз чи простягти руку допомоги. Цей вибір особливо важливий у часи кризи та війни, коли людські життя, незалежність та свобода країни знаходяться під загрозою. Сьогодні , коли наша країна переживає складний період, ми маємо обов’язково допомогти тим, хто цього потребує і особливо підтримувати Збройні Сили України.

Син служить у підрозділі «Чорне крило»  116-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. Ми часто передаємо різні смаколики, а також донатимо на дрони.

На Великдень передали захисникам Пасхи і крашанки. А побратими сина передали нам термокружки «Чорне крило». Ми дуже зв’язані з цим підрозділом. Допомагаючи тим,  хто цього потребує, і підтримуючи ЗСУ, ми не тільки робимо світ навколо найкращим, але й показуємо свою людяність, солідарність та патріотизм. Тож давайте об’єднуватися і робити добрі справи разом, бо разом ми сильніші і здатні на великі звершення.