Бугайцов Артем, 10 клас, Комунальний заклад освіти “Нікопольський професійний ліцей” Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Канищева Інна Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Коли почався перший день війни, я йшов на автобус до школи та не мав жодних підозр, що щось станеться в цей день кричуще. Дійшовши до зупинки, присів на лавку й чекав наступного автобуса. Погода була погана, а на небі не було жодного птаха. Тоді поряд зі мною сиділа жінка та ще декілька людей. Коли прийшов автобус, то одна жінка, що сиділа поряд зі мною, запитала: "Куди ти їдеш, хлопчику? До школи?" Я відповів, що дійсно, до школи. Тільки тієї секунди не розумів, до чого це питання, але потім вона сказала мені те, від чого мене охопила паніка: "Не треба тобі їхати до школи, бо вони всі зачинені." "Чому?" — запитав я, на що вона відповіла: "Тому що почалася війна." Тоді я не хотів вірити словам жінки і всерівно збирався їхати на навчання, але в останній момент щось відштовхнуло мене від автобуса, і я побіг додому. Коли запитав у родичів: "Невже це правда?" — мені відповіли: "На жаль, це так. Почалася війна."

Мої перші дні війни не були якимись надзвичайними, я не відчував ні страху, ні спокою. Вже минуло декілька днів після початку трагедії, коли по всій державі розлетілися повідомлення про небезпеку, і тоді я вперше почув навчальну повітряну тривогу.

Вона була настільки гучна, що в мене закладало слух, чуючи її. А потім у мене знову почалося навчання, але цього разу на дистанційній формі. Для мене це було вперше, тому спочатку я подумав, що таке навчання буде дуже легким і зручним, але це було не так. Кожен урок був для мене однаковий, я не отримував майже ніяких знань, а інколи навіть не приєднувався до уроків, бо думав, що у цьому немає сенсу. Але потім, коли війна зовсім відібрала в нас можливість спілкуватися між собою та бачити один одного, я зрозумів, що навіть таке навчання має сенс.

Коли я вперше почув вибухи "градів" неподалік — а це було 12 липня 2022 року — то “кричала” сирена, і по місту оголосили першу справжню загрозу: "Увага: загроза артобстрілу!"

Через деякий час у новинах з’явилася інформація про загрозу на Запорізькій атомній електростанції, що сприяло великій небезпеці. Це була дуже серйозна новина, і вона вплинула на моє подальше життя, тому що саме це підштовхнуло мене та моїх родичів тимчасово покинути наше місто та переїхати до іншого. Коли ми вперше приїхали туди, то були здивовані його красою та яскравістю. Не дивлячись на те, що місто маленьке, у ньому жило багато людей, і всі вони дуже добре ставилися один до одного.

Але навіть у іншому місті мені не було спокійно, бо скрізь оголошували тривогу, а далеко від мене було чути вибухи, а інколи чув, як над будинком пролітали ракети.

Коли загроза атомної електростанції минула, ми з родиною повернулися додому. Не зважаючи на те, що місто завжди було під загрозою, а над нами летіли ракети, “гради”, “піони” тощо, мені було спокійно — мабуть, тому, що я повернувся додому. Але не зважаючи на те, що зараз відбувається у світі, я всерівно продовжую жити, пам’ятаючи про ті цінності, заради яких ми всі живемо. Сподіваюся, що колись ця війна закінчиться, і ми знову будемо жити так, як жили раніше.