Романова Ірина Федорівна, вчитель, КЗСОР Конотопський обласний академічний ліцей “Лідер”

“1000 днів війни. Мій шлях”

Без бою немає слави!
— Надпис, вигравійований на браслеті від проєкту “Серце Азовсталі” та “Сталевого фронту” Ріната Ахметова

Мене звуть Ірина. В перекладі з грецької моє ім’я означає «мир» та «спокій». Я ненавиджу війну, але вже тисячу днів на моїй, Богом даній землі, немає ані миру, ані спокою. Я ненавиджу війну, бо на мою думку, будь-яка війна, якими б гаслами її не маскували, є найбільшим злочином проти людства.

У дитинстві, коли моя бабуся розповідала про жахи німецької окупації, мені здавалося, що все це відбувалося в якісь прадавні часи. Навіть уявити не могла, що мені, моїм стареньким батькам та моїм синам доведеться переживати те, про що говорила покійна бабця.

…Рано-вранці 24 лютого 2022 року мене збудив телефонний дзвінок. Син… «Мамо, ти тільки не хвилюйся… Вони бомбили Марік… Війна, мамо…» Далі все було як у тумані: перше завивання повітряної тривоги, дзвінки рідних, колег, чиїсь схвильовані голоси біля під’їзду… Того ж вечора в моє місто увірвалися рашистські танки. Це було моторошне видовище! Спочатку ми їх рахували: сто… сто п’ятдесят… сто сімдесят п’ять… Потім збилися з рахунку. Все було як у страшному сні. Десь неподалік від нашого будинку почалася стрілянина. Потягнуло гаром і димом…

Понад сорок днів моє рідне місто було в окупації. Пам’ятаю порожні полиці, довжелезні черги до аптек та автозаправних станцій, почуття пригніченості та безпорадності…

До того ж, моя душа змучилася від постійного страху за сина, який з перших днів разом зі своїми побратимами тримав оборону Маріуполя. А хмари над містом діви Марії все густішали. Спочатку син телефонував щодня, потім рідше й рідше. Врешті-решт він перейшов на смс-повідомлення. Коли від рідної кровинки не було ніяких звісток, похмура весна-2022 здавалася ще чорнішою. Декілька разів замість сина на зв’язок виходив його побратим – привітний, позитивний хлопчина з позивним Сhechel. На жаль, незабаром він загинув. Як справжній воїн – у бою… Я щодня молюся за цього хлопчика, як і за всіх убієнних українських захисників і захисниць. Вони загинули, обороняючи рідну землю від лютого ворога.

Моєму синові довелося пережити майже цілодобові бомбардування «Азовсталі», важке поранення, вихід у так званий «почесний полон», майже рік перебування у рашистських катівнях: спочатку у сумнозвісній Оленівці, потім – у Донецькому СІЗО… Мені самій довелося пережити безкінечні місяці очікування, боротьби за сина і боротьби зі страшною недугою, яка розвинулася на ґрунті стресу…

Оглядаючись назад, я не можу відповісти на запитання, як ми подолали ці випробування?

 Але з Божою та людською поміччю ми не зламалися. Вистояли. Вижили. І тільки зараз розумію слова легендарного Боба Марлі: «Ви ніколи не дізнаєтеся, наскільки ви насправді сильні, допоки бути сильним не стане єдиним виходом, який у вас є».

Я тримаю в руках лімітований браслет із останньої довоєнної сталі заводу «Азовсталь», створений для захисників і захисниць Маріуполя. Цей браслет – символ сталевої стійкості, воїнського подвигу та справжнього братерства.

Ця річ належить моєму синові – оборонцю міста Марії, старшому сержанту 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ, нагородженому орденом Мужності ІІІ ступеню, двома Козацькими хрестами та трьома медалями. Я пишаюся своїм сином. Я пишаюся його побратимами – і тими, кого немає, і тими, що ще й досі в полоні, і тими, що в строю.

Коли я буду розповідати своїм внукам про цю страшну жорстоку несправедливу війну, я обов’язково розкажу їм історію сталевого браслету.

Честь і хвала нескореним!
Слава полеглим і живим!
Слава Україні!