Карагодіна Софія, група 3-22, ВСП "Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна. Війна у моїй країні, у моєму рідному місті, у моєму житті.
Як це почалося?

Напередодні все було зрозуміле, звичайне, безпечне. Я, як завжди: повечеряла, підготувалася до школи, поспілкувалася з рідними та пішла спати, міркуючи про свої плани на завтра.
А рано вранці почався жах.

Я прокинулась від гучних звуків, було незрозуміло, звідки вони лунають, що коїться, що робити. Ніхто не міг повірити в те, що це можливо, що у нас в Україні почнеться війна.

Її називали по-різному: з нашого боку та союзників — це війна, з їхнього — «спеціальна військова операція», ніби це може якось змінити правду та прикрити весь той жах, у якому ми живемо вже більше двох років.

Починаючи з 24 лютого 2022 року, моє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди. Постійне нервове напруження, хвилювання за рідних та знайомих, небезпека через нескінченні атаки, вибухи, повітряні тривоги, зруйновані будинки, стерті з лиця землі цілі міста та села, переведення на онлайн-навчання, комендантська година...

Ось так було зруйноване моє дитинство, скалічено долю мільйонів українців.

Велика кількість загиблих та поранених — як військових, так і мирного населення. Люди кидали все і виїжджали з країни, рятуючись від війни. Частина українців була евакуйована з захоплених територій, вони змушені були покинути свої будинки і починати будувати своє життя знову.

Поступово ми, українці, почали звикати до цього жаху. Вже не так реагуємо на сигнали повітряної тривоги, не так швидко проходимо до укриття, а іноді навіть ігноруємо.

При вибухах вже не відчуваємо такої паніки, як у перші дні війни. Звикли чути звуки ракет ППО, що пролітають повз наші будинки, та навіть розпізнавати їх, читати жахливі новини про чергові нічні атаки.

Ми знову почали ходити до шкіл, коледжів, вишів. Батьки ходять на роботу і якось намагаються налагодити наше життя, планують наше майбутнє. Нібито ми звикли, нібито все гаразд.

Але це не так. Ми не звикли. Ми не зламаємось. Ми станемо сильніші. Я щиро вірю в те, що війна нарешті скінчиться і знову настане мир.

Цей жах ніколи, мною, не буде забутий. Але я, як і мільйони українців, продовжу рухатися вперед, не зламаюсь, не опущу руки, буду вірити у свою країну і себе.