Оксана на шостому місяці вагітності вибиралась із Маріуполя разом з донькою. Найважче було знайти пальне

До війни я жила в Маріуполі. У мене є донька, чоловік-військовослужбовець, і я очікувала на другу дитину. Вийшло так, що ми вимушені були поїхати. Переживши таке, важко втримати сльози. Ми довго приходили до тями. Зараз я не можу згадувати те, що ми пережили. 

Я була на шостому місяці вагітності. У мене була своя машина, але тоді в Маріуполі не було ніде бензину, нічого не працювало, і ми сиділи довгий час у підвалі. Це було дуже страшно і важко. У нас дуже сильно стріляли, бо ми перебували під «Азовсталлю» в приватному будинку моєї сестри. Ми всі там сиділи разом, нас було 11 чоловік, переважно жінки.

Щоразу, коли ми ходили до криниці по воду, я прощалася з донькою, наче востаннє. Мені доводилося йти, щоб принести хоч якоїсь води. 

Ми шукали якоїсь можливості виїхати. Коли був «зелений коридор», по нас приїхав брат. Він на той час виїхав у село неподалік від Маріуполя, і коли йому сказали, що можна приїхати, він приїхав на машині. Те, що ми переживали в Маріуполі, – взагалі окрема історія. 

Нам бензину вистачило добратися тільки до Мангуша. Там я вимушена була ходити й просити в голови району бензину, щоб виїхати, бо мені потрібно було народжувати, а там немає жодної медицини. Я ледве випросила десять літрів бензину і вирішила виїжджати. 

Мої батьки залишились на окупованій території, бо бабусі 80 років - вона не захотіла їхати, сказала, що не витримає таку дорогу, що помирати вона буде в рідному місті, де вона народилася, жила, де отримала своє житло, де поховані її батьки. А моя мама не покине свою маму, тому ми обнялися, попрощалися, і я поїхала. 

Дорога була важка. Нас обстрілювали і говорили, щоб не їхали в Україну, бо нас там зустрінуть із конвоєм і ми потрапимо у в’язницю. Нам вслід стріляли «Гради» і осколки летіли в машину. 

На виїзді перед Василівкою стояли якісь… І один із них пістолет направив мені на живіт. Спитав, куди я їду, і сказав, що там мене нічого хорошого не чекає. 

Я запам’ятала, як він своїм пістолетом розкрив мою куртку і подивився на живіт.  Мені стало страшно. Було невідомо, що в нього в голові і що він робитиме. Але мене відпустили. 

Коли ми приїхали у Василівку, в мене була поламана машина. Військовослужбовець зупинив колону і знайшов автослюсаря, який допоміг мені полагодити машину, щоб якось я могла доїхати.

Я вірю, що повернеться Маріуполь в Україну, але в тому місті я жити вже не зможу. Я там бачила, як валялися частини тіл людей і як собаки тягали людські нутрощі. Я вже не зможу там щасливо жити.