Бонковська Олеся, група ДВ-11, Дрогобицький механіко-технологічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яцків Роксолана Богданівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені було лише п’ять, коли почалася війна. У 2014 році я ще не розуміла, що таке фронт, що таке окупація, що таке втрати. Але пам’ятаю: дорослі стали говорити пошепки, новини — гучніше, а прапор України — важливішим. Тоді в моєму дитячому серці вперше щось змінилося.

З’явилось відчуття, що світ уже не такий, як був учора.

Я виросла у воєнний час. Поки мої ровесники в інших країнах жили звичайним підлітковим життям, ми тут вчилися плести маскувальні сітки, збирати гроші на ЗСУ, допомагати пораненим і підтримувати один одного.

Війна не стала для мене новиною — вона стала фоном дитинства. Але попри темряву, що прийшла з цією війною, саме в ній я побачила силу. Силу допомоги.

Я чітко пам’ятаю, як у молодших класах ми з однокласниками робили листівки для бійців. Тоді я писала кривими літерами: «Повертайтеся живими». Мені було дев’ять. Я ще не розуміла, наскільки ці слова важливі, поки не побачила фото, на якому солдат тримає мою листівку у руках. Я зрозуміла: навіть дитяча підтримка — це вже допомога. Це вже сила.

Із роками я ставала старшою, а разом із тим — і моє розуміння війни глибшало.

Я бачила, як мої сусідки плели сітки, як мама щомісяця віддавала гроші на військові збори, як учителі в школі організовували ярмарки. Це не були герої з фільмів — це були звичайні люди, які не залишилися осторонь. Усі ці дрібні дії складалися у велику хвилю допомоги, яка тримала країну на плаву.

А потім прийшов 2022 рік. Мені було 14. Я прокинулась від слів мами: «Почалося».

Тоді я остаточно подорослішала. Не по паспорту — по серцю. Почалась нова війна. Повномасштабна.

Та, яку вже не обійдеш стороною. Та, в якій або допомагаєш, або зникаєш у байдужості. Я не могла стояти осторонь. Разом із подругами ми почали волонтерити: збирали гуманітарну допомогу, фасували медикаменти, проводили шкільні благодійні акції. Ми плели браслети, продавали їх і відправляли гроші на бронежилети. Хтось скаже — дрібниці. Але я знаю: саме з таких дрібниць і складається перемога.

У ті дні я побачила, як змінилась Україна. Люди, які раніше були незнайомими, почали працювати разом. Вчительки ставали координаторками зборів, лікарки — інструкторами з першої допомоги, швачки — майстринями з пошиття амуніції. Ми, старшокласниці, стали тими, хто не просто вчиться в школі, а хто розуміє: знання, сила й допомога — це сьогоднішня зброя.

Я часто думаю: звідки в нас ця сила? Як в однієї нації може бути стільки любові, стільки готовності допомагати? І відповідаю собі: саме через біль.

Ми відчули, як це — втрачати. І тому навчилися цінувати. Кожен день, кожне життя, кожну добру справу. Я бачила поранених солдатів, які дякують за теплий чай. Я бачила жінок, які ночами варять борщі для фронту. Я бачила дітей, які замість нової іграшки просять у батьків задонатити на ЗСУ. У кожному з них — величезна сила допомоги. Невидима, але відчутна.

Допомога — це більше, ніж передати речі чи гроші. Це — бути поруч. Не відвертатися. Писати слова підтримки, коли здається, що вже нічого не має сенсу.

Плакати разом. Молитися разом. Працювати на спільну мету — Перемогу.

Ця війна триває вже більшу частину мого життя. І вона змінила мене. Я не та дівчина, яка мріяла просто про університет чи подорожі. Я — українка, яка знає, що таке ціна свободи. Я — частина покоління, яке виросло під звуки сирен, але не зламалося. Бо в нас є те, чого не відняти — єдність і бажання допомагати.

Подія, яка змінила все — це не лише початок війни. Це відкриття в собі тієї сили, яку я раніше не помічала. Це усвідомлення, що я можу бути корисною. Що мій голос, мої руки, моє серце — теж зброя. Сила допомоги — не десь зовні. Вона — в нас. Я вірю: саме ця сила допоможе нам вистояти. Бо доки ми не байдужі — ми нездоланні. І коли мене запитають через багато років: «А що ти робила під час війни?» — я зможу відповісти: «Допомагала. Чим могла. Щодня. З вірою в Україну».