Гришанова Анна, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 17 Торецької міської військово - цивільної адміністрації Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Макарченко Олена Миколаївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна - це не момент, коли все стає чорним або білим, коли трапляється одна подія, що ламає життя і разом з ним усе твоє уявлення про світ. Вона затягується, вона ламає твої переконання, поступово виводить з рівноваги, все більше залишаючи на тлі неясного майбутнього й постійної тривоги та страху. Ти починаєш сумніватися в самому існуванні справедливості, не віриш у свої плани, і це стає реальністю в якій, можливо, єдине, що можна зробити - це навчитися виживати. І саме в такій ситуації, коли життя здається повністю підвласне зовнішнім обставинам, саме в такий момент відчуваєш силу допомоги - не розрекламованої, не гучної, а простого людського жесту, який не потребує слів і який, хоч і здається на перший погляд малим, насправді здатний змінити все.

Майже три роки тому я залишила своє рідне селище Нью-Йорк, що на Донеччині, покидаючи родину, залишаючи батьків на рідній землі, яка була для нас всім, що ми мали. Мене відправили з бабусею, аби хоча б один з нас мав шанс на щасливе майбутнє, хоча б один з нас зміг вибратися.

Чесно, я тоді нічого не розуміла, чому все так, чому я, а не вони?! Не було навіть спокою в тому, що це було зроблено заради мого життя і їхнього спокою. Я відчувала, що мене вирвали з мого світу, вирвали з того, що було моїм і стало таким рідним, і відправили в незнайомий простір, де всі орієнтири були розмитими, де була тільки я - налякана й розгублена.

Той шлях до Молдови запам’ятався мені, як своєрідне подорожування в тумані, я брела крізь імлу, я ніби рухалась не по землі, а через якийсь розмитий простір, де контури людей і ситуацій були нечіткими, а кожен крок здавався таким важким, що не вистачало сил, аби йти далі.

Бабуся весь час мовчала, але навіть її мовчання було своєрідним нагадуванням, що життя триває, що є щось більше за мої страхи і тривогу. Вона не говорила заспокійливих слів, не обіцяла, що все буде добре, не намагалася впевнити мене. Вона просто була поруч зі мною - її спокій, її здатність тримати себе в руках, її рівновага стали моєю першою опорою в новій, незнайомій реальності.

Молдова - країна, де ми з бабусею опинилися після довгих днів нестерпно важкої дороги, стала для мене повним і безмежним контрастом. Кожен день тут був як нове відкрите полотно, яке я намагалася розфарбувати без фарб і пензлів.

Сам факт того, що я залишила рідну землю, не припиняв мене переслідувати навіть тут. Я була між двома світами: перший - той, де залишилися батьки, друзі, родина, все моє минуле, і другий - абсолютно новий, дивний і чужий, де не було нічого, що хоч би на крок нагадувало той стан безпеки й комфорту, до яких я звикла. Спочатку все навколо здавалося абсолютно чужим і чужими були навіть люди: мовчазні, відсторонені, але й водночас добрі. Зі спільною мовою нам було складно, бо я лише починала розуміти їхній акцент і культуру, і це ще більше підсилювало мою відчуженість.

Саме тоді я почала усвідомлювати, що найважливіше в цей час - це здатність триматися, навіть коли здається, що все втрачається.

Бабуся стала для мене невидимою, але непорушною опорою, адже її спроби вижити не були націлені на зовнішній бій чи боротьбу з обставинами - вони були в самій людині, в її внутрішній стійкості. Вона, на відміну від мене, не губилася у страхах і питаннях «що далі?». Її здатність тримати спокій, діяти без емоційних поривів, дозволила мені вчитися не панікувати, а просто приймати реальність такою, яка вона є.

Саме завдяки бабусі я почала змінювати своє ставлення до життя, перестала чекати, що хтось візьме на себе відповідальність за мої почуття.

Я зрозуміла, що справжня допомога - це не коли хтось за тебе все робить, а коли дає тобі простір для того, щоб ти міг самостійно вибудовувати своє майбутнє. І хоч це було складно, саме в цьому і полягала сила - підтримати так, щоб не забирати шанс на самостійність, а допомогти це віднайти. Молдовські будні стали для мене справжньою школою життя: незважаючи на всі труднощі, я поступово навчилася керувати своїми емоціями, своєю реальністю. Я почала з малого: організовувати свій день, допомагати бабусі, знайомитися з місцевими людьми, освоювати нові справи. Всі ці кроки зміцнили мою впевненість у собі і моє відчуття, що я здатна подолати всі труднощі на Землі.

Це не було простою допомогою; це був процес змін, процес в якому я самостійно зростала, вдячно приймаючи кожен урок, який приходив і робив мене сильнішою.

Тепер я була вдячна не лише бабусі, а й усім тим, хто не очікував на неї, а просто допомагав. Сусіди, які приносили їжу, незнайомці, які на дорозі ділилися порадами, волонтери, які приносили необхідні речі - всі вони додавали моєму розумінню людяності. І це вже було не щось випадкове, не окремі акти доброти.

Це стало закономірністю - саме так ми, люди зі всього світу, вміємо бути разом.

Весь цей досвід, ці три роки в чужій країні,  ці стосунки з бабусею й людьми навколо - це не просто історія порятунку, це історія того, як через допомогу ми не тільки долаємо страхи, а й змінюємо себе. І я змінилася. Не тому, що мене «врятували». А тому, що через допомогу, надану й отриману, я знайшла в собі сили віднайти себе, не втратити сили і продовжувати йти вперед, навіть коли навколо все здається втраченим, коли життя не має сенсу.