Катюха Кирило, 9 клас, Краматорська загальноосвітня школа I-III ступенів №3 Краматорської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Веприцька Ірина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я, Кирило, учень Краматорської школи Донецької області. Народився в чудовому шахтарському місті «мільйона троянд» навесні 2009 року. Як земля радіє відродженню після сніжної суворої зими в травні, так і наша родина святкувала появу на світ ще одного продовжувача роду! Моє раннє дитинство в Донецьку було спокійним і веселим - друзі, ігри на подвір’ї, звичайні дитячі клопоти.

2014 рік став рубіконом! П’ятирічним хлопчиком я відчув, як світ навколо не просто змінюється – руйнується.

Збройний конфлікт змусив нас із батьком покинути рідну домівку та переїхати до Покровська. Дитячий розум тоді не міг осягнути причин, але гіркий присмак тривоги, страху та втрати звичного способу життя залишився в пам’яті назавжди. Покровськ став нашим новим прихистком, де ми опинилися серед таких самих вимушених переселенців, які, втративши все, трималися за крихку надію скоро повернутися додому. Особливо болючі відчуття залишали самотні літні люди та родини з маленькими дітьми, яким доводилося неймовірно важко.

Втрачені домівки, робота, а іноді й близькі люди - війна стала для них жорстоким іспитом, витримати який допомогла лише сила підтримки небайдужих.

Хоча особисто наша родина не отримувала допомоги від Фонду Ріната Ахметова, я був безпосереднім свідком її життєдайної сили. Розмови про цю підтримку лунали всюди: про привезені продукти й ліки, про те, що без неї багатьом просто не вижити. Я бачив літніх людей, які поверталися з цінними пакунками, що ставали для них справжнім порятунком. Дивлячись на їхні вдячні, сльозами затуманені очі, я вперше усвідомив, що допомога - це значно більше, ніж просто матеріальні ресурси. Саме в той час я глибоко замислився над суттю допомоги. Вона здатна повертати віру в людяність, додавати сил у, здавалося б, безнадійній ситуації та кардинально змінювати долі.

Я зрозумів, що доброта має неймовірну силу та міць: вона може стати опорою, повернути віру в людей, навчити мудрості та послужити фундаментом для майбутніх змін навіть у найскладніші часи.

Спогади від жахливих подій знову ожили в лютому 2022 року. Тепер, ставши старшим, я сприймав усе з ще більшою гостротою. Втома від постійного душевного болю, відчуття нестабільності… Усе це повторилося з новою силою! Люди, які вже одного разу втратили все, знову були змушені починати з нуля. І знову поруч із ними опинилася небайдужа рука допомоги - Фонд Ріната Ахметова продовжував підтримувати тих, хто найбільше цього потребував.

Слова щирої вдячності звучали звідусіль: від дітей, які отримували підтримку в найскладніші моменти, і від дорослих, які переживали великі труднощі.

Вдячність лунала за їжу, за психологічну підтримку, яка була так необхідна, особливо для дітей, що навчалися долати страх перед сиренами та обстрілами. Ця допомога була не лише матеріальною - вона стала справжньою моральною опорою, яка дарувала надію і допомагала людям залишатися людьми в найважчі часи. Важливою частиною цієї допомоги була увага до літніх людей, які часто залишалися без родини або через свій вік не могли виїхати до безпечних місць. Для них було особливо важливо мати підтримку - не тільки фізичну, але й емоційну. Літні люди пережили чимало випробувань у своєму житті й  часто  не мали здатності пристосуватися до швидко змінюваних умов.

Психологічна підтримка і прості слова співчуття допомагали їм справлятися з болем і безнадією, вносили відчуття того, що вони не самотні.

Така допомога не лише полегшувала фізичні труднощі, але й ставала основою для відновлення душевного спокою. Це були моменти, коли людяність, взаємопідтримка і співчуття мали особливу цінність, адже вони змінювали хід життя, дозволяли знайти сили для боротьби з обставинами, давали віру в те, що після цього всього можна буде почати нове життя, відновити те, що було втрачене, і поступово повернутися до нормального існування.

2022 рік став для мене не лише черговим випробуванням, а й важливим життєвим уроком. Я остаточно переконався, що навіть у найтемніші часи є світло, яке випромінюють небайдужі люди.

Волонтери, лікарі, благодійні організації - їхня невтомна праця несе в собі незгасну надію.

Фонд Ріната Ахметова став для мене взірцем системної та глибокої роботи. Його діяльність - це не одноразова акція, а постійна та всебічна підтримка тих, хто постраждав від війни, що є справжнім свідченням невичерпної сили добра, здатної змінювати людські долі. Я зрозумів, що допомога має величезну силу, що надихає, запалюючи в серцях прагнення до дії. Я став більш уважним до потреб інших, навчився слухати та надавати підтримку через слово. Навіть найменший акт доброти може стати важливою частиною великого руху, що здатен змінити світ на краще.

Дві трагічні дати - 2014-й і 2022-й роки - не лише вплинули на моє особисте життя, а й змінили моє ставлення до багатьох речей, які раніше здавалися очевидними.

Це були моменти, коли весь світ, здавалося, зупинявся, а людські долі ставали розбитими й покаліченими війною, коли обставини змушували переосмислити те, що ми звикли вважати нормальним. Проте саме в ці важкі часи я зрозумів, що людяність і підтримка - це не просто слова, а найважливіші риси, які дозволяють нам залишатися людьми. Ми іноді схильні ставити матеріальні цінності, успіх або соціальний статус на перше місце, не помічаючи, як це віддаляє нас від справжньої суті життя. Однак саме в моменти випробувань насправді усвідомлюємо, що значуще. Не важливо, скільки у тебе грошей, важливо, чи готовий ти підтримати іншого, чи здатен допомогти словом або справою, чи готовий стати плечем для тих, хто поруч. Саме в ці моменти підтримка і є тим, що творить справжні чудеса: вона лікує, надихає, дає надію на краще майбутнє.

Змінюється не лише наше розуміння того, що відбувається, але й самі ми. Ми навчаємось бути уважнішими до потреб інших, розуміти, що навіть найменша допомога може врятувати життя, змінити день, дати відчуття, що ти не один.

Усі ці моменти, коли люди ставали єдиним цілим, намагалися віднайти один одного серед хаосу і болю, залишали в мені незабутнє враження, що людяність - це те, що робить нас справжніми людьми, навіть коли навколо все руйнується. І врешті-решт, те, що стало моїм головним уроком у ці часи, - це розуміння, що, незважаючи на все, найголовніше - це залишатися Людиною. Зберігати в собі здатність співчувати, допомагати, бути добрим і відкритим до інших. Адже тільки через ці людяні вчинки ми можемо створювати майбутнє, в якому ми будемо пишатися, ким стали і  що зробили для інших.