Лагодюк Наталія, 10 клас, Річицький ліцей Забродівської ОТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сільчук Олена Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна - це слово, яке відлунює в серцях мільйонів. Вона приносить горе, руйнування та страх, але разом із цим виводить на поверхню силу духу, стійкість і єдність людей. 24 лютого 2022 року, подія, яка змінила все, коли росія віроломно вторглася в Україну. Я - школярка, і життя в селі, де панувала тиша і спокій, раптом змінилося назавжди. Того ранку прокинулася й від матері почула, що орда орків ступила на мою землю.

Спочатку не усвідомлювала, що відбувається. Усе здавалося якимось жахливим сном. Але згодом зрозуміла, що наша країна опинилася в небезпеці. Це було неймовірно страшно.

Я думала про своїх батьків, про себе, друзів, про все, що мені дороге. Люди панікували, багато хто намагався виїхати до більш безпечних місць. Здавалося, день-два і все закінчиться. Але жахіття  тільки наростали. У нашій громаді з’явилася велика волонтерська активність. Я вирішила не залишатися осторонь. Разом із родиною та сусідами почала збирати продукти, ліки, теплий одяг для тих, хто постраждав. Увесь час відчувала, що це маленька, але важлива частина нашої боротьби. Пам’ятаю, як ми з мамою пекли хліб і готували страви, щоб відправити їх на фронт. Це стало справжньою необхідністю , яка згуртовувала нашу родину.

Я зрозуміла, що будь-хто із нас може внести свою частку в спільну справу, навіть якщо знаходиться не на передовій.

Минав час, і війна змінила нас усіх. Я стала свідком, як мої друзі й однокласники почали волонтерити, допомагати родинам переселенців. Це стало нашою новою реальністю. Ми збиралися разом, підтримували один одного. Я зробила висновок,  що навіть у важкі часи можна знайти силу для радості. Спільні обіди, розмови про майбутнє, навіть сміх - це допомагало нам залишатися людьми.

Мені було важко сприймати новини про руйнування великих міст, про невинних загиблих. Чому таке відбувається в двадцять першому столітті? Історії життя, мрії, які обірвалися...

Я почала малювати, виражаючи свої почуття в творах мистецтва. Кожна картина ставала для мене рятівною, допомагала  упоратися з тривогою і страхом. Я малювала природу, своє село, усміхнені обличчя друзів. Це допомагало мені зберігати надію. Кожної неділі ходила в храм і ставила свічку з вірою у швидку перемогу. Це стало для мене особливим  моментом, коли я могла віддати свої думки та молитви Богові. У цей час я відчувала підтримку, розуміла , що не одна, що  сила є в єдності та спільній вірі.

З часом  зрозуміла, що важливо не лише дбати про інших, але й про себе. Почала займатися спортом, читати книги, адже це допомагало відволіктися від тривог. Я дізналася, як важливо зберігати психологічну стійкість.        

Сьогодні, через майже 1000 днів війни, дивлюся на себе іншими очима. Я навчилася цінувати кожен момент, кожен спогад, стала більш зрілою, навчилася відчувати емоції. Війна забрала багато, але також дала нові уроки. Вона змінила моє життя і подарувала мені силу й рішучість, яких я не могла уявити раніше. Я вірю, що ми, молоде покоління, зможемо побудувати краще майбутнє для країни. У цей непростий час радію, що воїни ЗСУ показують свою незламну волю, стійкість, мужність та готовність у боротьбі за свій народ, за незалежність нашої держави. Я вірю, що ми обов'язково переможемо. Ми будуватимемо нову Україну, сповнену миру, любові та взаємодопомоги. І я буду частинкою цього процесу.