Швиденко Ліна, 8 клас, Комунальний заклад "Златопільська гімназія" Кетрисанівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Басенко Ірина Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Довга історія людства свідчить про те, що перемагали ті, хто навчився співпрацювати найефективніше», - Чарльз Дарвін

Я народилася в чудовому селі, де кожного ранку співали солов’ї, були гарні сонячні дні, хороші сусіди, велика любляча родина та дружні люди. Ранок 24 лютого 2022 року змінив все і всіх. Ми з сестрою прокинулися від гучного шуму літаків, які летіли без жодного співчуття чи милосердя. Вийшовши з кімнати ми побачили нашу маму з сльозами на очах і засмученого тата який сидів на кріслі і задумливо мовчав.

Коли ми запитали, що сталось, мама, не припиняючи плакати, відповіла: “Діточки, почалась війна”.

Ми не могли в це повірити, я стояла шокована, а моя сестра швидко відкрила телефон і зайшла в соцмережі. Всі пабліки, спільноти, групи, всі новинні канали були заповнені тим що почалась війна. Біль, страх, невідомість, розпач, все це в одну мить заповнило наші серця. Всі ми до війни ходили до школи, на роботу, мали свої плани, мрії, кожен чогось хотів і прагнув, а в один момент все це розпалося на частини.  Близько 8 години ранку над нашим будинком почали пролітати ракети і тоді я  зрозуміла, що почалась справжня війна, що все вже не буде як раніше. У багатьох містах пролунали вибухи, люди були змушені покидати свої домівки і ховатися по підвалах.

Найбільше я пам’ятаю, як мама збирала тривожну валізу, а тато намагався нас заспокоїти. Ми не знали, що буде далі і це було найстрашніше. 

Перші дні були тяжкі, був справжній хаос, ніхто не знав що робити, хтось збирався виїжджати, а хтось навпаки йшов захищати свою країну. Трохи пізніше ми і наші односельці зібрались біля старого магазину, в якому був підвал, який ніким не використовувався і почали прибирати, розчищати, приносити подушки, ковдри, хто  що міг,  той  те й приносив, а також меблі, на яких потім можна було сидіти.

Спільне горе об’єднало кожного з нас, ми створювали одне спільне укриття. Я ще й досі  пам’ятаю, як кожен із нас біг в укриття з великими тривожними валізами.

Тут, у нашвидкоруч облаштованому сховищі, ми всі стали як одна велика родина, ділилися своїми переживаннями, страхами один з одним. Серед цього всього я побачила найголовніше – силу допомоги. Кожен намагався чимось допомогти від дорослих, які волонтерили, ставали на захист свого села чи міста в тероборону, давали прихисток людям, яким то було потрібно, до менших, які збирали кошти, плели маскувальні сітки, малювали малюнки, робили обереги і писали листи нашим захисникам. 

Час йшов, ніби в нікуди не поспішаючи, безсонна ніч в укритті змінювалась днем, пронизаним турботами, але дата, здавалося, не змінювалась.

Та все ж таки, нарешті, настав Великдень, минуло більше місяця, а ми ніби все ще залишалися в тому жахливому дні.  Допомога армії, продукти, збір коштів на придбання амуніції рідним та односельцям, все це стало буденним і сприймалось, як звичайна рутина. Але Великдень змусив нас переключитись і згадати, що захисникам, які знаходяться в пеклі боротьби потрібно відчути атмосферу свята. І ми не помітили як, але знову всі разом в шкільній їдальні випікати паски і готували великодні кошики з різними смаколиками для наших героїв. Спочатку в приміщенні панувала тиша, лише поодинокі вигуки переривали її на короткий час, а потім поступово гомін зростав. Дорослі жваво обговорювали події на фронті, новини з месенджерів та телебачення, хтось розповідав про те, що говорять близькі люди, які знаходяться безпосередньо на «передовій», хтось ділився інформацією яку отримав від родичів, що знаходяться в інших куточках нашої країни і так само допомагають чим можуть, волонтерять тощо.

Слухаючи ці розмови, я почала розуміти, що  як би далеко ми один від одного не були – ми всі об’єднані однією метою.

Кожен новий день – новий виклик. Ми не зупинялися, бо знали, що наша підтримка важлива.  Тому знову і знову відкликалися на найменший запит. Було багато різних акцій, ярмарків, проєктів в яких брали участь кожен від малого до найстаршого. Навіть ми, ще зовсім малі діти, розуміли, що допомога нашим оборонцям - це є спільне для всіх завдання, єдина мета, беззаперечний обов’язок кожного.

Натхненням допомагати, для мене особисто, були рідкі, недовготривалі, але такі довгоочікувані відеодзвінки моїх дядьків Олега та Колі, які захищали нас з самого початку повномасштабного вторгнення.

В наших розмовах вони говорили як радіють побратими, коли отримують, у переданій волонтерами допомозі, намальовані нами, дітьми, малюнки та виготовлені з жовто-синіх ниток обереги у вигляді янгелочків. Як кожен, від щирого серця написаний дитячий лист, мотивує воїнів міцно тримати позиції та витісняти ворога подалі від рідних домівок. Бо в кожен написаний дитячий лист було вкладено велику любов та переживання. Говорили, що наші дитячі зусилля не даремні і що ці подарунки важлива допомога тому, що вони надихають, дають сили та нагадують за що ми боремось.

24 лютого 2025 року, рівно три роки з початку повномасштабного вторгнення, війна ще раз боляче вдарила по нашій родині. Все ніби знову повернуло нас в той ненависний день. Ми отримали тяжку звістку, на війні загинув мій дядя Коля.

На мить здалося, що ті самі літаки та ракети гуркочуть у захмареному небі та чути вибухи. І ті ж відчуття болю, страху, невідомості та розпачу, охопили нас, як і в такому вже ніби далекому двадцять другому.       

Болюча втрата так як і війна об’єднала ще раз нашу родину та усіх небайдужих. Прощатися з загиблим воїном з’їхалась велика кількість людей, вони приносили квіти, висловлювали співчуття родині та допомагали теплими словами. Були також побратими, що воювали з моїм дядею. Від них я чула якою хорошою людиною, добрим другом, вірним товаришем та героєм він був. Ще вони говорили, що дядя Коля завжди приходив на допомогу в будь-якій ситуації. Так війна знову нагадала нам про свою жорстокість та про те, що лише об’єднані спільною метою ми сильні.

На жаль війна триває і ще невідомо скільки часу знадобиться поки настане мир. А ще скільки знадобиться довгих та тяжких років для відновлення нашої країни.

Але з того переломного дня я для себе зрозуміла назавжди, хай що не станеться, яка б не склалась ситуація, як би не було тяжко чи страшно, але якщо люди згуртовані та налаштовані допомагати одне одному – все стає можливим.  

В Україні з початком війни багато людей опинилися в ситуаціях, коли здавалося ніби все втрачено. Бомби, обстріли, руйнування, тисячі поранених і загиблих. Проте навіть у таких умовах ми не залишилися без надії. Українці почали допомагати одне одному, боротися за своє право на життя і мирне небо. І саме ця надія стала світлом у темні часи.