Турченко Євгенія, заступник директора з навчально-виховної роботи, Комунальний заклад "Харківська гімназія №25 Харківської міської ради"

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я завжди вважала, що моя робота вчительки, заступниці директора з виховної роботи є моїм найбільшим покликанням. Освіта ніколи не була для мене просто професією - це було щось більше, глибше, змістовніше. День у день я віддавала себе дітям, передаючи їм знання, підтримуючи в труднощах, надихаючи на мрії, формуючи не лише розум, а й серце. Я щиро вірила, що саме так можу змінювати світ - виховуючи нове покоління українців, свідомих, гідних, людяних.

У класі, серед учнів, я почувалася на своєму місці, серед своєї місії.

Проте одного дня все змінилося. 24 лютого 2022 року. День, який став точкою неповернення для мільйонів українців. Війна. Жах і розпач охопили мене, як і всю країну. Я сиділа біля екрана телевізора, слухаючи новини, й не могла повірити в те, що відбувається. Повітря тріщало від напруги, серце стискалося від болю, очі повнились сльозами. Страх за рідних, за учнів, за країну...

Але найгіршим було відчуття повної безпорадності. Що я можу зробити? Як допомогти? Чи є в мені якась користь у цей страшний час?

Та коли розгубленість трохи вщухла, я помітила навколо людей, які вже діяли: волонтери, медики, прості громадяни, які допомагали одне одному, готували їжу для військових, плели маскувальні сітки, збирали речі для переселенців, приймали в себе чужих людей, ніби рідних. Вони стали для мене прикладом. Я зрозуміла - залишатися осторонь я не можу. Я мусила знайти свій спосіб бути корисною, внести хоча б крихту добра у цей темний час.

Одного разу, гортаючи стрічку новин у соціальних мережах, я натрапила на терміновий заклик до донорства крові. У шпиталях критично бракувало донорів - кількість поранених стрімко зростала. Це був не просто заклик, це був крик про допомогу.

Я довго не роздумувала. Зрозуміла - ось вона, можливість реально допомогти. Це не потребувало надзусиль, не вимагало спеціальних знань, але могло врятувати чиєсь життя.

Уперше я здала кров 1 червня - на День захисту дітей. Це була дуже символічна дата. Я йшла до центру здачі крові із хвилюванням. Ніколи раніше цього не робила. Боялася: а раптом стане зле? Чи витримаю? Але сильніше за страх було відчуття, що я роблю щось важливе. Медики зустріли мене привітно, пояснили все детально.

Після процедури я почула прості, але надзвичайно зворушливі слова: «Ваша кров може врятувати життя». У цю мить я вперше відчула себе справді потрібною.

У донорському центрі я побачила багатьох небайдужих людей. Хтось здавав кров не вперше, хтось, як і я, робив це вперше. Нас об’єднувало одне - бажання допомогти. В очах кожного світилася рішучість і доброта. Ми всі були незнайомі між собою, але почувалися єдиною командою. Вразило те, як багато людей готові віддати частинку себе, щоби врятувати інших. Це відчуття єдності й людяності дало мені сили. Я знала: я не одна.

З того моменту донорство стало частиною мого життя. Я регулярно приходжу до Обласного центру служби крові. Кожні кілька місяців здаю кров, і щоразу це для мене як маленьке свято добра.

Я знаю, що десь є людина, яка потребує моєї допомоги - і, можливо, саме моя кров стане порятунком. Цієї думки достатньо, щоб знову й знову повертатися туди. Особливо хвилюючим є момент, коли на телефон приходить повідомлення: «Дякуємо! Ваша кров врятувала життя». У цей момент сльози навертаються на очі. Радість, гордість, вдячність долають усе. Я знаю: не даремно. Цей досвід змінив мене. Я вже не та людина, якою була до війни. Я стала сильнішою, чутливішою до чужого болю, уважнішою до простих речей.

Донорство навчило мене, що добро не обов’язково має бути гучним. Іноді воно тихе, скромне, непомітне - але надзвичайно важливе.

Я продовжую працювати в школі. Продовжую вчити, надихати, підтримувати. Але тепер у мене є ще одна місія - поширювати культуру донорства. Я розповідаю своїм учням про силу допомоги, про важливість маленьких вчинків, про відповідальність перед суспільством. І я бачу, як їхні очі наповнюються розумінням. Вони ставлять запитання, цікавляться, запам’ятовують. Дехто з моїх випускників та батьків учнів уже стали донорами. І я щиро пишаюся цим. Бо це значить, що мої слова знаходять відгук, що моя історія надихає. Іноді ми не можемо зупинити війну. Не можемо скасувати біль і втрати.

Але ми можемо протистояти темряві світлом. Кожен з нас. Хтось - на фронті. Хтось - у лікарні. Хтось - у класі. Хтось - здаючи кров. Бо добро має силу. І людяність - це те, що робить нас сильними навіть у найтяжчі часи.

Війна змінила мене. Але не зламала. Навпаки - показала, що навіть у найстрашніші моменти можна знаходити сили, щоб допомагати. Бути частиною світла. Я вірю, що саме такі вчинки й формують наше майбутнє. І я вдячна долі за те, що маю змогу бути корисною. Бути людиною. Бути донором.