Дабич Поліна, 4 клас, Глодоський ліцей Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гресь Олена Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє життя розділилося на до і після. До 24 лютого 2022 року та після повномасштабного вторгнення. Так, я не проживаю у зоні бойових дій. Я живу в центрі України. І я ніколи не думала, що зі мною, з моєю країною може щось подібне статися. Коли вшановували пам'ять полеглих воїнів у Другій Світовій війні, мені було шкода тих захисників, і я думала, що розумію це все. Так я вважала. І ота війна була якоюсь далекою, наче не про нас.

Моя старенька бабуся говорила: «Головне, щоб не було війни». Було якось насмішливо, про що вона взагалі?

І так, це сталося. Всі говорили, що війни не буде, що інші країни не дозволять, не дадуть. Та оцей страшний день настав. Всі в розпачі, в сльозах, паніка. По телевізору страшні кадри, у небі гудуть літаки, ракети. Всі чоловіки, татка, дядечки йдуть з рюкзаками у воєнкомат, на війну. Страшно було усвідомлювати всю цю картину. В животі неначе щось стискалося, боліло.

Сльози в очах, розпач. Що робити? Як жити далі? Куди тікати?

Війна. Вона змінила все. Люди стали добрішими, всі віддавали на допомогу нашим хлопцям продукти, одяг, ковдри, ліки, які були вдома, гроші, в'язали захисні сітки, готували страви для воїнів на фронт. Дуже страшно було, як над нашим селом пролітали літаки або ракети. Так низько, що я аж присідала від їх звуку. Цей «коридор», по якому летіли вони, пролягав над нами. Цей болючий, пронизливий звук, який ніс комусь смерть. 

Ми всі об'єдналися, вірили у нашу перемогу, бо за нами правда, за нами Бог. Інші країни також доєдналися до України, почали підтримувати і реальною допомогою, гуманітаркою, грошима, зброєю. Приймали біженців. Ця підтримка дуже допомагала нам усім. Боляче було, як до нашого села почали привозити наших односельчан, що загинули, боронячи нашу землю. Молоді, гарні, недавно були живими і веселими.

Отут я збагнула, що таке війна і зрозуміла, які жертви приносять щодня наші воїни-захисники. Отут і згадалися бабусині слова «Якби не було війни».

Також я багато думала про наше людське життя, яке ж воно крихке і мінливе. Ще сьогодні всі живі і, здавалося б, а що може статися? Було багато планів на майбутнє, та все рухнуло, обірвалося враз. Гинуть люди, незнайомі, знайомі. Особливо боляче, коли знайомі. Як так? Чому?

В тітки Ані чоловік лікар. У них довго не було діток. Зробили Еко, народилася двійня, хлопчик і дівчинка.  Які ж вони були щасливі! Їх татко Сергій на крилах літав. Але прийшла війна. Він поїхав на фронт лікарем, який рятував хлопців на полі бою. Малюків залишив з дружиною, а їм лише по півтора рочки. Рятував поранених і згодом сам загинув. Боляче дивитися на його дружину і діток.

Як так, чому?  Як же плани на майбутнє? Він же завжди говорив нам: «Все буде добре».

В нашій школі є укриття, в яке ми всі ховаємося, коли починається повітряна тривога. Там не дуже комфортно, але ми звикли. Шкода, що у дітей забирають дитинство ці кляті рашисти. Зникла безпечність. Всі подорослішали вмить. Шкода, що все руйнують, убивають, палять, знищують все те, що є цінним, рідним, любимим.

Зараз ми всі маємо одне бажання – Перемога, справедлива і довготривала. Проте слід цієї війни назавжди закарбується в наших серцях.

Я зрозуміла, що для того, щоб тебе боялися і не чіпали, треба бути сильним. Сильного бояться і поважають. Це закон джунглів. Тому буду гарно вчитися, трудитися, робити свою країну сильною, нездоланною, щоб нас поважали і боялися образити, щоб ніколи більше не було війни в Україні.