Кармаліт Максим, 8 клас, Черкаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №8 Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бряник Ірина Володимирівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ця історія розпочалася три роки тому. Тоді ще напередодні повномасштабного вторгнення російської федерації все було добре та весело, але після  нападу росії все змінилося. Дні почали бути сумними, наповненими страхом перед ракетами та шахедами. Перші слова, що я почув 24 лютого 2022 року від батьків: “Збирайтеся, почалася війна”. Я був спантеличений. Моє серце наповнилося нескінченим страхом. До цього дня я не знав, що таке війна.

Я ще досі не вірячи нікому, запитав, що ми робимо далі і батьки відповіли: “Ми їдемо в село”. Вони розуміли, що ракета може прилетіти в будь-який момент, бо ми живемо біля військової частини.

Приблизно через місяць або й менше, відколи ми приїхали в село, мої батьки стали волонтерами, а я продовжив навчатися в школі, тільки вже дистанційно. Батьки поїхали допомагати іншим, залишивши нас з меншою сестрою у бабусі з дідусем. Я ніколи не забуду той момент, коли вони сказали нам про це, бо весь мій світ знову для мене перевернувся. Я більш за себе чи за когось не боявся, я боявся за них. Батьки приїжджали до нас раз в тиждень або на вихідні і кожну вільну хвилину вони були біля нас, незважаючи на втому.

Пам’ятаю, як мама засинала, просто обійнявши нас. Через півроку ми повернулися до Черкас, але страх нікуди не дівся. Навіть на даний час. Наша родина живе дуже близько до військової частини.

Батьки були волонтерами перші два роки війни. Вони їздили в різні місця і допомагали людям: привозили їм різні потрібні речі. А нам додому привозили різні дивні речі: гільзи від автоматів, нашивки на руку з назвами волонтерських і добровольчих формувань міста, шеврони та різну атрибутику військової форми. Вони віддавали весь час нам та волонтерському руху. А коли вони повернулись до роботи, то волонтерити також не припинили.

Ішов час. Ми намагались жити наше життя більш-менш нормально: я ходив до школи, сестра в садочок і якось відволікались у вільний час, просто були дітьми.

Але рік тому, в травні 2024 року, наш тато пішов служити до Збройних Сил України. І я став головним помічником мами в сім’ї. Я бачив, як їй було важко. Вона прокидалась зранку, кормила нас із сестрою, відправляла мене до школи та сестру відводила до садочка. Потім бігла на роботу, забирати сестру із садочку вона не встигала, тому це робив я. Повертаючись додому, мама намагалась все привезти до ладу, але я бачив, що вона дуже втомлена і просто обіймав її і говорив, що її люблю. Частину татових обов’язків я взяв на себе: брав список продуктів та купував їх, ходив по воду до кулеру, прибирав, наглядав за сестрою, намагаючись мамі дати більше часу на відпочинок. Дуже дивно та незвично було бути втрьох.

Мама ховалась від нас та плакала, думала ми її не чули. Сестричка теж весь час плакала та шукала тата, вона не розуміла, чому його немає поряд. Я повинен був їх підтримувати, я їх захисник.

Тато спочатку був у навчальному центрі, далі їздив в зону бойових дій. Ми дуже за нього переживали. У вільну хвилину він телефонував нам і говорив, що все нормально. Йому подобалась військова служба, він так нам говорив. У мого тата є нагороди, і одна з них це “Золотий хрест”, а ще велика кількість грамот та подяк. Зараз він знову разом із нами, але невідомо, як надовго. Він знову допомагає та підтримує нас, а я знову можу бути дитиною - знову гратись та не боятись за маму та сестричку.

Ми знову проводимо час всі разом і ходимо до парку та катаємось на роликах. Але страх все одно є. Він нікуди не зник.

Війна ніде не ділась. Все ще кожного дня і ночі летять ракети та шахеди, які хочуть нашої смерті, а ми просто намагаємось вижити. Страх зі мною під час повітряної тривоги, коли в школі ми ходимо в бомбосховище, коли вдома мама кладе нас спати в коридорі. Дивитись новини мені досі страшно, але мама говорить не брати все близько до серця. Вона нас оберігає та не дає забувати, що ми діти. Тому вдома ми перестали говорити на воєнну тему, стали дивитись більше мультиків та більше проводити часу разом.

Я так сумую за тим часом, коли все було іншим: тихим, спокійним, безтурботним. Моя сестричка взагалі не пам’ятає часу, коли не було війни. Я, як старший брат,  їй розповідав, що таке парад, феєрверк, як було чудово, коли не було звуків сирен.

Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться, всі тата повернуться до своїх домівок, до своїх сімей. Можливо ми колись забудемо цей страшний для нашої країни час, як страшний сон, що просто нам приснився. Колись, у Долині троянд в Черкасах, зроблять великий концерт на честь перемоги України і в цей день запустять фантастичний феєрверк, щоб моя маленька сестричка, нарешті, його побачила вживу,  а не на фото чи відео. І ми знову будемо жити, як колись…