Горбачова Каміла, 2 курс, Лисичанський педагогічний фаховий коледж імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шуліка Людмила Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми їхали в потязі, коли це сталося. Старий вагон, наче змучений звір, рипів і дрижав, тягнучи нас крізь ще не весняну Україну. Ми були діти -але не ті, з підручників чи веселих відео, не ті, в кого портфелі, а не тривожні рюкзаки. Ми були діти війни: мовчазні, худі, обпечені страхом. Цей поїзд мав вивезти нас у щось подібне на спокій. У той момент ми ще не знали, що саме в годину нашого руху, там, де мали бути ми, вибухнула ракета.

Краматорськ. Вокзал. 7 квітня 2022 року. Новини повзли через екрани телефонів, як отрута по жилах: десятки вбитих, серед них діти. ДІТИ. Якщо писати це слово великими літерами, воно не врятує їх. Але, може, хоч хтось помітить.

Ми мали чекати там. Мали стояти на тому пероні. Мали слухати, як у динаміках оголошують наш потяг, який уже не прийде. Мали. Але хтось - чи то випадково, чи то провидінням -змінив наш квиток на день раніше. І тепер ми їхали. Живі. А вони - лежали. Без рук, без імен, без майбутнього. Світ похитнувся. І в тому вагоні щось зламалось остаточно. Коли ти дізнаєшся, що мав бути серед мертвих, починаєш жити зовсім інакше.

Жити - як на півтону нижче. Жити - як крізь марлю. Жити - з провиною. Ця провина тихо стискає груди. Це як дихати димом, що не видно. Як ходити, несучи у собі могилу, в якій не лежиш.

У Львові нас зустріли не дзвонами і не хлібом-сіллю. Нас зустріли тими ж самими вагонами, лише трохи чистішими. І холодними поглядами. Місто, яке я уявляла як притулок, виявилось мозаїкою: красиві вивіски, плитка на тротуарах, вишукані кав’ярні - і байдужість. -“А чого ви приїхали сюди?” -“А в Донецьку вам не краще було?” -“Що, будинок розбомбили?” - питають майже з цікавістю, мов це сюжет серіалу, а не твоє життя.

Галичанки. Деякі з них. Вони дивились на нас, як на вторгнення. Ми не говорили їхньою мовою, не носили їхнього стилю, ми були вицвілі, затінені, ми не вписувались у їхній затишний хаос.

Але були й інші. Жінка, яка подала плед мовчки. Добродій, що допоміг перенести сумки, не питаючи, що в них. Волонтерка, яка принесла суп і просто сіла поруч. І ця мовчазна присутність -вона лікувала більше, ніж сотні слів.

Саме там я зрозуміла, що допомога -це не тільки гроші чи речі. Це дивитись на людину, не питаючи її географію. Це бути поруч, коли інші відвертаються.

А потім була вона. Журналістка. З New York Times. Її англійська звучала, як вітер -не зовсім зрозуміла, але справжня. Вона прийшла з мікрофоном, але не з холодним обличчям, як телевізійники. У її очах було щось більше -простір. Присутність. Слухання. Вона запитала мене про початок. А я не змогла сказати. Бо як пояснити, що війна не має дати старту? Що вона не почалась -вона просто проросла. Як цвіль у вологому кутку свідомості.

Я почала говорити. І з першим словом вийшов крик. Тихий, внутрішній. Я говорила про батьків, яких не бачила. Про підвали, де рахувала краплі води. Про тишу, що ставала гучнішою за сирени.

Я плакала. Не так, як раніше -приховано, в подушку. Я плакала публічно. В мікрофон. І це було звільнення. Сльози -як сповідь. Як квиток назад до себе. Після тієї розмови я не стала іншою -я нарешті зрозуміла, ким я є. Не просто жертвою. Не просто врятованою. А голосом. Слово почало рости в мені. Не як прикраса. Як коріння. Я зрозуміла, що хочу розповідати. Про тих, кого не почули. Про ті історії, які згасають, бо ніхто не має часу слухати.

Я вирішила: я буду журналісткою. Не з глянцевими заголовками. А з порізаними пальцями від правди. Я буду писати не про те, що хочуть читати, а про те, про що мусять знати. Бо в кожній історії - шанс врятувати чиюсь душу.

Мені чотирнадцять. Я ще мала б думати про танці чи пости в Instagram. Але я думаю про слова. Про тексти. Про речення, які дихають. Бо я вижила. А значить, я маю обов’язок.

Це есе - не про смерть. Це про життя після неї. Про те, що коли в поїзді ти дізнаєшся, що тебе не має бути серед живих, - усе змінюється. Світ стає гірким, складним, реальним. І єдине, що рятує - це говорити. Писати. Свідчити. Я мала бути мертвою. Тому - живу. Живу, щоб бути голосом для тих, кого вже не буде.