Пісачкіна Вероніка, 8 клас, КЗ "Грушівський ліцей Грушівської сільської ради Дніпропетровської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сиволоб Лариса Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року - дата, яка розділила життя мільйонів людей на “до” і “після”. Того ранку мій тато прокинувся в Києві від вибухів, він одразу зателефонував  нам та повідомив, що розпочалась війна. Тоді ще не усвідомлювали, що таке війна, все здавалось нереальним. У той день ми з мамою хвилювались,  дивились всі новини та думали, як повернути тата додому. Потягів не було, але ми шукали виходу: мама в інтернеті натрапила на незнайомців, які допомогли татові. Вони відвезли його в Кривий Ріг, звідки тато потрапив додому. Ми всі плакали не від горя, а від полегшення.

Після цього мій тато не міг залишатись осторонь, коли його країна та люди гинули від вибухів. Він хотів йти добровольцем відразу, але ми його зупиняли. У лютому 2023 року він усе ж прийняв це рішення. Пройшов навчання, а потім - фронт.

З того моменту жоден день не пройшов спокійно. Я не чую вибухів, але знаю, що вони відбуваються. Про це нагадує тиша у телефоні. Коротке “все добре”, яке тато іноді встигає написати, і новини, які ще більше наганяють тривогу. Я з мамою щодня живемо з напруженням, але стараємось не падати духом, ми віримо в нього і в те, що він повернеться додому. Завжди підтримуємо його морально та практично: збираємо різні передачі, тоді він не відчуває себе таким самотнім серед окопів і постійної небезпеки.

Були моменти, коли російські війська наступали на їхні позиції, ми годинами сиділи, плакали та не знали, що з ним відбувається. Але мій тато вистояв.

Мій тато - герой, яким я пишаюся кожен день. Він захищає не тільки країну, а й дитинство, майбутнє, право жити вільно всіх українців. Важко чекати, а ще  важче не знати, що буде далі. Я люблю його так, як тільки може дитина любити свого батька, який воює за життя багатьох людей. Ми не військові, ми звичайна родина. Але ми знаємо, що таке допомога і як вона важлива.

У кожній посилці, в кожному повідомленні, кожному “тату, як ти там, все добре?”- частинка нашої турботи. Я вірю, що вона його гріє навіть у найскладніші  моменти.

Мій тато не просто військовий. Він - людина, яка свідомо обрала шлях захищати людей та свою країну, навіть ризикуючи собою. Він став справжнім героєм для мене. Я пишаюсь ним, я вдячна йому та буду чекати завжди з вірою та любов’ю. Для мене він - не просто тато. Він - герой.