Прокопишен Анатолій, 6 клас, Богдановецька гімназія 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Завацька Анна Валентинівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи коли-небудь думали люди України, що в нашiй державi може розпочатися війна? Чи міг я, тодішній третьокласник, який займається в спортивній школі футболом і мріє стати видатним футболістом гадати, що не зможу спокійно ходити в школу і на тренування, бо у будь-який час може пролунати повітряна тривога?... Війна … Повітряна тривога… Страх… Цілими днями новини по телевізору, радіо, в соціальних мережах, що ворог зазнає втрат, але, на жаль, гинуть і наші захисники та захисниці, а також мирні жителі нашої України, серед яких багато таких самих дітей, як я.

Двадцять четверте лютого, шоста година ранку, батьки поїхали на роботу, а ми з сестричкою солодко спали у теплих ліжках, бо ще ж ціла година «спокійного» сну… Але не так - то було. Спершу ми почули сильний  рев великого літака (не пасажирського ), який летів, здається, прямо над будинком, а потім гучні вибухи, настільки гучні, що здригнулися вікна (то Збройні Сили України захищали наш аеродром Старокостянтинова).

Тоді я зрозумів, що це починається щось страшне. Сестра почала мене заспокоювати, але  усередині щось щемiло . Хотілося, щоб усі рідні були поруч у такий момент, але батьки були вже в місті на роботі.

Сестричка пішла теж на роботу (вона працює в школі), а я подався до бабусі. Цілий день пройшов тривожно, а ввечері ми всією сім’єю пили теплий чай і розмовляли про все хороше, здавалося, ніби життя не змінилося ( так батьки старалися заспокоїти нас), бо насправді було дуже страшно. Була думка виїхати за кордон, але як залишити рідну домівку, тата, бабусю та дідуся!? Тоді ми з мамою та сестрою стали допомагати переселенцям: варили вареники, пекли пироги, які вiдвозили  до потягів. Чи було важко людям, що живуть на Заході України? Безперечно, так. Але як людям, котрі виїжджали з окупованих територій, як тим, яких застала війна на сході? Набагато важче, бо страх у них не в голові, а перед очима, біля них!

Страшний російський кат вбиває український народ, люди залишаються без даху над головою, він не жаліє нікого, краде дитинство у нас – невинних дітей, маленьких українців, патріотів своєї України.

Коли звучить повітряна тривога, то в голові одразу думка, що ворог знову лютує, безжально бомбить нашу землю, але ми вистоїмо. Коли бачу військових, мене переповнює почуття гордості за наших захисників, героїв України. Хочеться всім їм сказати: "Щиро  дякую за спокійний сон кожної дитини." Знаючи, скільки загинуло наших Героїв, за наше дитинство, юність і щасливі роки, за можливість спокійно жити на своїй землі, у мене прокидається ненависть до всього російського. Чому наші дитячі роки мають проходити в підвалах, чому ми маємо прокидатися від вибухів, чому уроки мають проходити в бомбосховищі, чому тренування з футболу мають відмінятися через тривогу??? Ми цього не заслужили!

Наш народ вільний, нескорений, незламний. Скільки б його не ламали, він не зламається, ми виборемо, переможемо. Ворог заплатить за кожну невинну душу, за кожну дитячу сльозинку.

Нещодавно, в День Захисників та Захисниць, до нас у школу завiтав військовий, який захищає Україну, він розповідав, як важко йому та його побратимам виборювати незалежність України. Промовляючи ці слова, в його очах виднілися сльози, бо залишив домівку, рідних і пішов на фронт заради України. Але пообіцяв вистояти заради нас, маленьких українців. Крізь призму свого маленького дитячого життєвого досвіду, я ще не до кінця можу зрозуміти наскільки це важко, але вже тепер точно знаю, що ми, українські діти, не пробачимо цю війну, ми ніколи не станемо знову братами і сестрами з ворогом!

Кожен з нас докладатиме ще більше і більше зусиль, щоб Перемога  якнайшвидше прийшла до нас, щоб усі рідні зі всіх куточків нашої неньки України зібралися за одним великим столом із запашними українськими стравами.

А влітку, усією родиною поїхали в наш Крим на відпочинок, вітаючись один з одним «Слава Україні!», і ніякий ворог не затьмарить наше щасливе дитинство в моїй рідній, найкращій країні! Я вірю, так насправді буде, в найближчий час, бо ми українські діти  і ми того варті!