Куліш Софія, 8 клас, Шевченківський ліцей №1 Шевченківської громади Куп’янського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шепеленко Олена Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я добре пам’ятаю той день, коли все почалося. Ще темно, а ми вже чуємо перші вибухи... Мама розбудила мене і сказала, що почалася  війна. Я тоді ще не до кінця розуміла, що це означає, але по її очах було видно – нічого доброго. Спочатку ми сиділи вдома, слухали вибухи і боялися навіть визирнути у вікно.

А через деякий час у селище зайшли російські військові. Вони їздили на своїх танках просто вулицями, а люди ховалися за парканами, бо не знали, чого від них чекати.

Найгірше було з водою. Водогін не працював, і декілька колодязів стали рятівниками. Черги до них тягнулися величезні. Одного разу я була свідком того, як бабуся, ледве пересуваючи ноги, несла два  відра води. Ми з братом допомогли старенькій. На  її очах побачили сльози...  А  згодом дізналися про те, що її син героїчно загинув у перший день війни. Не один раз ми ще допомагали бабусі Ганні. Такі моменти гріли серце, бо навіть у темні часи люди залишалися людьми. Моїми сусідами стала сім’я з хлопчиком семи років. Вони були змушені переїхати через те, що прилетіло в їхній будинок, і від нього залишився лише каркас.

Пам’ятаю, як я прийшла до них в гості, і цей хлопчик дуже хотів теплого чаю, але в них не було води. Я запропонувала їм набрати води в нашому колодязі, вони були дуже вдячні.

Магазини спорожніли майже відразу. На полицях залишилося лише щось зовсім непотрібне. Дехто ходив до них не за продуктами, а просто, щоб подивитися – раптом щось завезли. Але нічого не завозили. Ті, у кого була хоч якась їжа, ділилися з сусідами. Пам’ятаю, як моя тітка з останньої муки спекла хліб для тих, у кого не було  нічого. Тоді я зрозуміла, що навіть шматочок хліба може бути найбільшим скарбом.

Російські військові ходили селищем, наче господарі. Хтось із дорослих казав, що вони теж люди, але мені в це не вірилося. Я бачила їхні погляди – холодні, байдужі, злі. Їм було все одно, що ми голодні, що ми боїмося, що наше життя перевернулося.

Нам довелося виїхати з нашими родичами через нестерпні умови життя. Ми поїхали до наших знайомих у місто Харків. В  двокімнатній квартирі жило одинадцять людей, дві кішки і собака. Я зараз не можу навіть уявити, як ми всі там розмістились. З усіх мешканців ніхто не працював, тому ми жили на кошти, які збирали на ремонт. Грошей було мало, тому економили на всьому, як кажуть «у тісноті та не в образі». 

Я не знаю, коли саме я перестала бути просто дівчинкою, яка мріяла про щасливе майбутнє. Може, коли вперше побачила, як маленький хлопчик ховає хліб під подушку, щоб ніхто не вкрав.

А може, коли вперше відчула, як це боятися власного селища, де я народилась та жила. Війна змінила мене. Я навчилася цінувати прості речі – воду, їжу, тепло. Але найбільше я навчилася цінувати людей, які навіть у найгірші часи залишалися добрими. Тих, хто ділився останнім шматком  хліба,  хто не втрачав людяності. Саме вони дали мені надію, що після темряви обов’язково прийде світло.