Сергійчук Юлія, 9 клас, Рава-Руський ЗЗСО "Школа І-ІІІ ступенів №1"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товарянська Ірина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все - це війна. Вона увірвалася в моє життя, забрала найдорожчу людину - мого тата - і назавжди перекроїла моє сприйняття світу. Час минає, але біль не вщухає. Кожен день я згадую його. Його слова, його жести, його погляд. Іноді мені здається, що я чую його кроки, відчуваю його руку на своєму плечі. Але це лише спогади.

Війна забрала у мене не просто тата. Вона забрала частину мого дитинства, моєї безтурботності. Власне, докорінно змінила ця війна моє сприйняття світу.

Під час війни я побачила, наскільки швидко може обірватися звичайне життя, наскільки крихким є мир і як важливо цінувати кожну мить, проведену з близькими. Я зрозуміла, що справжня сила не в зброї, а в людяності, співчутті та здатності підтримувати один одного у найважчі часи. Війна забрала у мене тата, але вона ж навчила мене бути сильнішою, цінувати прості речі та ніколи не втрачати віри в добро.

Війна змусила мою маму стати сильнішою. Вона навчилася виконувати всю чоловічу роботу по дому, з якою раніше допомагав тато.

Її ніжні руки тепер справляються з будь-якою складною справою. Вона стала для мене справжньою героїнею, яка, незважаючи на біль втрати, знаходить сили жити далі та піклуватися про мене. На жаль, у найважчий час ми з мамою не отримали підтримки від близьких друзів чи родини. У нашому горі ми відчули себе самотніми. І саме тоді неочікуваною та безцінною стала допомога від незнайомих людей – волонтерів та благодійних організацій, яка стала для нас справжнім променем надії.

Війна стала для мене уроком справжньої людяності, показавши і неймовірне співчуття, і жорстокість. Руйнування, страждання, смерть завдали глибокої рани.

Для мене особисто, втрата тата і підтримка, яку ми отримали, стали уроком справжньої людяності. Я навчилася цінувати доброту, бути більш чуйною до чужого горя. Я зрозуміла, що кожен з нас може зробити світ трохи кращим, просто проявивши милосердя та підтримку. Ця війна забрала у мене найдорожчу людину, але водночас відкрила очі на неймовірну силу людського співчуття, яку я ніколи не забуду і намагатимусь нести через усе своє життя. І серед усієї цієї допомоги та підтримки, ми з мамою знайшли в собі сили не лише вистояти, але й творити.

Разом ми взяли участь у конкурсі поробок, до дня матері і, на нашу велику радість, зайняли перше місце!

Ця маленька перемога стала для нас символом того, що життя триває, що навіть у темряві є місце для творчості та надії, зберігаючи пам'ять про тата в наших серцях. Ми продовжуємо його любов до краси, створюючи чудові квіткові композиції, які потім приносимо йому.

І навіть коли здавалося, що світ втратив свої барви, я раптом почала помічати красу в простих речах, на які раніше не звертала уваги.

Яскрава квітка, що розпустилася під вікном, спів птахів на світанку, теплий промінь сонця на моїй руці – все це набуло особливої цінності. Війна оголила не лише людський біль, але й беззахисність тих, хто опинився поруч з нами, – тварин. Я бачила покинутих котів і собак, які блукали вулицями у пошуках їжі та тепла, переляканих звірів, які потребували допомоги, адже їхні господарі, рятуючись від війни, виїхали за кордон, на жаль, залишивши своїх улюбленців напризволяще, іноді просто перед самим кордоном.

Ці картини глибоко закарбувалися в моєму серці. Саме тоді у мене з'явилося тверде бажання стати ветеринаром, щоб у майбутньому мати змогу допомогти цим безмовним свідкам війни, полегшити їхні страждання та подарувати їм шанс на краще життя. Ця мрія стала ще однією ціллю, яка допомагає мені рухатися вперед, незважаючи на всі труднощі.

У періоди найбільшої самотності та розгубленості нам дуже допомагали наші котики, які з'явилися у нас на початку війни, наче маленькі біженці. Ми їх і називаємо – Сніжок та Сніжинка та п’ятеро котенят.

Своїм муркотінням, своєю безпосередньою присутністю вони ніби злизували наші душевні травми, даруючи відчуття тепла та затишку. Їхня безмовна підтримка ставала для нас справжньою розрадою. Іноді мені здавалося, що я навіть розумію їхню "мову", відчуваю їхню турботу та співчуття. У цьому простому спілкуванні з живим світом ми знаходили тимчасовий прихисток від болю та тривог, нагадування про те, що життя продовжується у своїй найпростішій та найщирішій формі. Ось в цьому сила допомоги.

З плином часу біль втрати не вщухає, але життя вимагає йти далі. З'являються нові завдання, з якими раніше ми не стикалися.

Мій тато був справжнім майстром на всі руки, його дуже поважали люди. До нього приїжджали звідусіль, бо знали, що він ніколи не відмовить у допомозі, завжди якісно та сумлінно виконував свою роботу. Його умілі руки повертали до життя найскладнішу техніку, а його добре серце ніколи не лишало людей у біді.

Одним із таких стали поломки в домі, які колись були татовою турботою. І саме тут почали відбуватися дивні речі... Одного разу зламався наш  пилосос – незамінний помічник у домі. Ми крутили його і так, і сяк, але нічого не виходило. Ввечері ми лягли спати засмучені, а вночі нам приснився тато. Він стояв поруч і спокійно показував, яку деталь потрібно поправити. Прокинувшись вранці, ми чомусь одразу знали, що робити. І, уявляєте, все вийшло! Це було схоже на диво, на якусь незбагненну магію, у яку й досі важко повірити, але вона трапляється з нами й зараз.

Саме так, крок за кроком, долаючи маленькі та великі труднощі, ми з мамою стали сильнішими, навчилися цінувати підтримку одна одної і знаходити рішення разом, ніби татова мудрість завжди поруч.

Звісно, складні технічні питання ми все ж довіряємо професіоналам, але в простих речах відчуваємо в собі нову силу.

До цього часу я ніколи не наважувалася так відкрито ділитися своїм болем, своїми маленькими перемогами та тим, як війна змінила моє життя. Ці спогади були надто особистими, надто болючими, щоб виносити їх на загал. Але зараз, дізнавшись про проєкт "Голоси Мирних", я відчула, що настав час заговорити. Можливо, моя історія, як і історії інших, хто пережив подібне, зможе стати частинкою чогось більшого – свідченням жахів війни та незламності людського духу. Можливо, вона знайде відгук у чиїхось серцях, подарує надію або просто допоможе відчути, що ти не самотній у своєму горі. Саме тому я вирішила взяти участь у цьому проєкті, щоб мій голос, один із багатьох голосів миру, був почутий.

"Голоси Мирних" – це важливий проєкт. Він дає можливість розповісти наші історії, поділитися нашим болем, надією та вірою в майбутнє. Майбутнє, в якому не буде війни, в якому діти зможуть рости під мирним небом, відчуваючи тепло і любов своїх батьків.

Я вірю, що голос кожного, хто постраждав від війни, буде почутий. Я вірю, що справедливість переможе, і на нашій землі запанує мир. А пам'ять про мого тата назавжди залишиться в моєму серці – як символ мужності, любові та віри в краще майбутнє.