Сергієнко Данііл, 8 клас, Харківська гімназія №42

Вчитель, що надихнув на написання есе - Баштова Наталія Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Це слово розділило моє життя на до і після. Вранці двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я прокинувся від вибухів і слів батька: "Прокидайся. Війна почалась." Все, що раніше здавалося далеким і страшним, тим зимовим ранком і до сьогодні стало частиною мого щоденного життя. З перших днів повномасштабного вторгнення я бачив, як моє місто обстрілюють з артилерії, закидають ракетами. А потім з’явилися ворожі літаки, яки скидали бомби на  все без розбору: будинки, парки, лікарні, школи. Тоді я відчув, що світ навколо змінився.

Але, разом зі страхом і тривогою, в мені з’явилося глибоке відчуття вдячності - за доброту, за підтримку, за людяність, яку я побачив в очах тих, хто був поруч.

Через тиждень обстрілів і надії на те, що цей жах скінчиться, до батька зателефонував його друг Віталій і сказав, щоб ми швидко збиралися, що треба виїжджати з Харкова, що він чекає на нас  і без нас не поїде. Ми спішно зібралися, покидали в машину речі і рушили в дорогу.

Їхали в нікуди, точно не знаючи в яке місто, стояли часами в кілометрових заторах. Згодом вирішили, що це буде захід України.

Нам допомагали всі - знайомі й незнайомі. Кожен по-своєму: хтось словом, хтось ділом, хтось просто своєю присутністю. І саме ця підтримка дала мені сили не зламатися. Після першого дня шляху ми приїхали до Олександрії, де нас прихистили в госпіталі для військових. Ще через день, ми були в Умані і зупинилися на ночівлю у зовсім незнайомої людини, яка дала нам ключ від своєї квартири. Ще через добу, доїхали до львівської області, там нас зустріли волонтери та розмістили у старенькому палаці культури у лісі.

Наприкінці четвертої доби ми приїхали в місто Нововолинськ. Першу ніч ночували в церкві, а потім нас узяв до себе жити хлопець Паша.

Він ділився всім, що в нього було, співчував і підтримував. Він брав мене з собою на СТО, де працював механіком, водив мене на рибалку, купував гостинці. Паша познайомив мою родину з усіма своїми друзями, багато з яких були воїнами АТО. Нас зустрічали в гостях його батьки, пригощали та підтримували. Його дім став для нас тимчасовим притулком, а Паша - майже рідним. А ще були волонтери та сусіди, просто люди, яких зустрічали на ринку, соціальні працівники та психологи – всі вони зробили свій внесок добрих справ.

Мені було одинадцять років, але тоді вже я зрозумів, що допомога- це не тільки великі вчинки, а просте слово підтримки, погляд, посмішка, обійми.

Війна - це слово розділило моє життя на до і після. Війна зруйнувала багато сімей, але об'єднала тисячі сердець. І завдяки допомозі, яку  отримувала моя родина, я зрозумів, що ми зможемо подолати будь-якого ворога, якщо будемо триматися один за одного. Я вірю, що війна закінчиться і мрію бути тією людиною, яка також простягне руку допомоги всім, хто її потребуватиме.