Семененя Поліна, 8 клас, Бердянська гімназія «Лідер» Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Комісаренко Катерина Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Буває так, що зміни у житті приходять тоді, коли ти зовсім до них не готовий. Коли все знайоме раптом зникає, і ти опиняєшся десь далеко, де навіть дерева ростуть інакше. Я не мріяла про Ізраїль. Я мріяла про літні канікули: щодня ходити купатися в нашому теплому ласкавому Азовському морі, грати з друзями у дворі до темноти, відчувати свободу і легкість канікул. Саме із такими мріями я засинала 23 лютого 2022 року. Тоді була така холодна зима, до школи доводилося вставати ще затемна, єдине що рятувало від буденності – мрії про літо…

Та виявилося, що просто прокинутись у своєму ліжку в рідному місті, де був наш кіт, моя подруга по сусідству і школа, яку я відвідувала наживо, – це тепер моя найбільша і поки що нездійсненна мрія.

Війна змусила нас поїхати. Моя сім’я змінювала країни, міста. Я чула різні мови довкола, стикалася із чужими звичаями й устоями. Життя тоді нагадувало шалений калейдоскоп. Єдиною стабільністю були рідні поруч і навчання в нашій українській онлайн-школі. І це  – не просто навчання. Це ніби я щоранку відчиняю вікно в Україну. У моніторі ноутбуку я бачу знайомі обличчя, чую українську мову, я знову відчуваю себе вдома, хоча і віртуально.

І я не одна, бо інші діти і наші вчителі також розійшлися блукати світами. Вони відірвані від свого звичного життя, так само, як і я. Ми стали ближчими, ніж будь-коли, бо втратили одне й те ж.

Деякий час ми жили в невеликому ізраїльському містечку, де будинки туляться один до одного на вузеньких старовинних вуличках, а з вікон можна побачити далекі, аж сині пагорби, що ховаються в хмарах. Замість української мови на вулицях звучав іврит, який я майже не розуміла. Мені тоді дуже не вистачало живого спілкування. Містечко тихе, люди привітні, але ми – ніби з різних планет.

Українців, які б жили неподалік, не було. А до тутешніх дітей я не могла наважитися зробити крок на зустріч.

Окрім онлайн-школи мене рятувала від сумних думок творчість. Раніше, ще вдома, я відвідувала художню школу. І мої вчителі пояснювали мені, що у мистецтва є своя таємнича мова, яка допомагає виражати все, що на душі. Цією мовою я і стала спілкуватися, щоправда, поки лише з собою. Я малювала щодня. Україну, людей, яких люблю, місто, якого давно не бачила. І помітила, що з часом мені було все важче згадати назви вулиць, або якісь місця мого Бердянська. Відчуття, ніби я втраю себе, не покидало мене.

Тоді я вирішила, що буду закарбовувати свої спогади на папері, щоб вони не зникли зовсім. Малювання тоді було місточком між мною теперішньою і мною ДО....

Одного разу, малюючи в парку на лавці, я помітила дівчинку. Вона спочатку стояла й спостерігала за моєю роботою, а потім сіла поруч і почала щось говорити. Я не зрозуміла її, лише окремі слова. Але вона показала на мій малюнок і усміхнулась. Через деякий час незнайомка втекла, помахавши мені на прощання. Наступного дня вона прийшла вже з олівцями. Влаштувалася поряд зі мною і почала створювати свій пейзаж. Потім ще. І ще. Так ми почали зустрічатися щодня. Ми не розуміли одна одну, але почали малювати разом. У неї були свої кольори, свої світи: гори, озеро, її собака. А в мене – наші лимани, польові квіти, рибалки на заході сонця на фоні портових кранів, виноградник у дворі моєї бабусі. Однак ми бачили й розуміли, що відчуває кожна з нас.

Ми малювали мовчки, та це було найщиріше спілкування. І ось одного разу вона принесла альбом з написом на івриті «Подруга назавжди». Цей подарунок щось змінив у мені. Абсолютно чужа людина стала такою рідною.

Вона не розпитувала мені про жахіття, що відбувалися в моїй рідній країні, адже її домівка теж була під загрозою через воєнні дії країни-сусіда. І мистецтво допомогло нам обом говорити на мові краси та гармонії. Ми малювали все те прекрасне, що нам було найдорожче, ніби намагаючись захистити і вберегти наш дитячий світ від жорстокого світу дорослих. Невдовзі до нас приєдналося ще декілька її подружок, які захоплювалися живописом. І наше спільне хобі переросло у щось більше.

Це стало для мене тим рятівним колом, яке допомогло не потонути у страху та невідомості, допомогло зберегти саму себе.

Нині я повернулася в Україну. Живу, як і вдома, також неподалік від порту. Але річкового. Увечері я дивлюся на крани, за якими сідає сонце, а внутрішнім зором бачу порт рідного міста. Торкаюся долонями темних вод Дунаю, а серцем відчуваю ніжний дотик азовських хвиль. Я досі тужу, та мене і далі рятує живопис, а також спілкування вже рідною мовою, що лунає довкола.

Та я ніколи не забуду ті години, проведені за малюванням в далекому Ізраїлі, і мою дорогу подругу Ноа, у співтворчості з якою я відчула неймовірну підтримку.

Справжня допомога – це не завжди великі справи. Це коли хтось приносить кольорові олівці, сідає поруч із тобою, і ти відчуваєш оте невимовлене «я поруч, ти цінна для мене, з тобою мій світ став кольоровішим»… Іноді одна посмішка, один аркуш паперу і тиша, наповнена барвами, можуть змінити життя…