Безвенюк Діана, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 рік... Я прокидаюсь під шум літаків та крики батьків: “Прокидайся, почалася війна”. У моїх думках: "Що робити ? Куди тікати?" Той біль, страх, безвихідь, ті страшені емоції, не описати словами. Життя ніби на мить завмерло...  Здавалося, що звичайний день ніколи не стане знову таким, як був. Збираючи найнеобхідніші речі, я була ніби в тумані. Тисячі думок, з якими самотужки справитися не могла, у голові лише крутилося "що ж буде далі?” Їхавши з міста до бабусі, ми просто мовчали у машині. Мабуть, кожен намагався вгамувати свої думки і прийняти правильне рішення. Село не дуже далеко від Старокостянтинова, всього лише тридцять кілометрів, але там було на той момент безпечніше, так нам тоді здавалося…

Ті затори при виїзді з міста, перекриті дороги, блокпости, страх у людських очах. Життя кожного з нас розділилося на до та після.

Перші дні були найстрашнішими. Ми прокидалися  не від будильника, а від сирен, не бігли до школи та на роботу, а в укриття. Батьки постійно в новинах, тоді я вперше побачила, що навіть дорослі можуть боятися. Я пам’ятаю ті дні: мама у розпачі, плаче, постійно нас обіймає з братом. Тато повторює, як захистити родину та Батьківщину. Дідусь відразу сказав, що він готовий… Мені було всього 5 років (це я про 2014 рік) і не могла зрозуміти, куди готовий іти дідусь.   

Це вже сьогодні  розумію, що він готовий захищати Батьківщину і родину.

Я  пишаюсь своїм дідусем -  Безвенюком Олександром. Який ще у 2014 році, коли це все лише розпочиналося, сам подався добровольцем. Чи то доля, чи то Бог оберігав, але дідуся не взяли за станом здоров’я.

Минав час, все ставало на свої місця, всі жили своїм життям, ніби заснули і не розуміли, що війна ходить поруч. І раптом 2022 рік... Ранок 24 лютого… Все завмерло знову... Та вже на ранок 25 лютого 2022 року, дідусь  подався до лав ЗСУ. Переживання, страх, біль, туга  - це все поруч і затисло в обіймах. Спершу дідусь був недалеко від нас – у Вінницькій області. А потім страшна новина – мій дідусь, мій захисник і просто моя рідна людина -  їде у Донецьку область на Авдіївський напрямок, туди, де пекло…

Серце стискалося щоразу, коли не було звістки. Як же боляче було дивитися на зморену бабусю, маму, які постійно думали за усіх ЗАХИСНИКІВ, а особливо за найріднішого.

Навчання у школі розпочалося  онлайн, але вчитися було складно.У  голові мільйон думок, а саме: як допомогти ЗСУ?  Чи все там добре? Як мій дідусь? Чи довго ще жити у цій темряві? А що буде, якщо… Люди стали ближчими одне до одного, бо кожен з нас розумів – разом ми сила. Усі допомагали  будь-чим. Адже не було такої родини у селі, у кого б ніхто не захищав Батьківщину… Це горе дуже об’єднало наше невеличке село. Усі, усі намагалися розрадити одне одного, підтримати і морально, і фінансово, і просто підтримати добрим словом… Коли хтось із односельчан передавав посилку воїнам, гуртувалося усе поселення, бо захисник – це частинка кожного, частинка душі, частинка України…

Яка ж то радість була, коли дідусь писав невеличне смс-повідомлення. Неймовірні почуття охоплювали всі частинки тіла і розуму. Ці повідомлення – це знак того, що мій дідусь ЖИВИЙ!

Чекали довгоочікуваного дзвінка: “Їду у відпустку. Скоро буду”. Ми не знали як реагувати, чи то сміятися, плакати, обіймати одне одного, чи просто мовчки сидіти. Я не раз думала, як дідусь витримує усі ті навантаження? Авдіївський напрямок – це місце, де важлива кожна секунда. Кожна секунда або початок, або кінець… Скільки ж мужності, витримки, розуму і просто сили у наших захисників? Це все мені доводило, яка ж ми непереможна нація.

І я бачила, як зло намагається зламати нас. Нищить будинки, школи, дитсадки, вбиває невинних… Але це зло додавало нам лише наснаги, щоб більше з’являлося у нас добра. Українці стали одним цілим, одним великим серцем, яке б’ється щосили щодня, щосекунди…

Зараз, коли пишу цей твір, в Україні, на жаль, досі  триває війна…. Та я змінилася. Стала серйознішою, дорослішою,сильнішою. На жаль, здобула досвід… Я почала цінувати кожен новий день, яким би він не був. Адже він розпочався і це вже добре, завдяки нашим ЗАХИСНИКАМ І ЗАХИСНИЦЯМ. Навчилася не боятися, бо поруч зі мною найсильніший, наймужніший, найкращий, незламний народ. Кожен з нас Герой! Я вірю в нашу перемогу, бо коли ми разом - нас не здолати!