Григор’єва Маргарита, 9 клас, Криворізька гімназія №91 Криворізької міської ради Дніпропетровської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горбань Людмила Вікторівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді життя змінюється в одну мить. Доля кидає тобі виклик, а в тебе немає іншого виходу, окрім як прийняти його. Зовні нічого особливого: працюєш, навчаєшся, намагаєшся жити як завжди, як тобі звично, але щось усередині тебе клацає - і ти вже не та людина, якою була вчора. Саме в таку ситуацію я потрапила у 2022 році, коли розпочалася повномасштабна війна в Україні.  

Я, як і мільйони інших людей, прокинулась рано вранці через звуки сирен, від яких волосся вставало дибки. Відчуття було, ніби цей звук проникав у самі твої кістки та оселявся в твоїй голові. Здавалося, що все це лише сон. Але коли я побачила, як моя мама збирає "тривожну" валізу, зрозуміла - не він. Паніка, страх, невіра  і та дивна тиша всередині… Але згодом все почало змінюватися.  

Пам'ятаю, як у перший день війни мій брат з його товаришем облаштовували в будинку укриття, щоб людям було не так страшно й некомфортно під час повітряних тривог.

Як з'явилися волонтерські пункти - й спільнота приносила туди ковдри, одяг, їжу. Як всі прийнялися підтримувати один одного й запевняти, що все буде добре. Пам’ятаю, як школярі та вчителі плели маскувальні сітки для військових на фронт. А ще згадую стурбовані голоси моїх рідних і близьких, тисячу питань і хвилювань щодо мого стану. Ті слова - вони залишаться зі мною назавжди, бо це були не просто кинуті мимохідь фрази, це була  справжня турбота. 

Насправді, такої єдності в українців я не бачила досі ніколи, ще подумала тоді: "Що може змінити війна, коли наше суспільство може бути таким чуйним? Хіба доцільно говорити про зміни тоді, коли люди приносять речі для безпритульних тварин, безкоштовно влаштовують міні-свята для дітей, які приїхали з окупованих територій, та всією спільнотою збирають пакунки для військових?" 

І саме тоді мене до мене прийшло осяяння! До війни я жила у своєму маленькому світі. Іноді скаржилась, що не встигаю до школи або забула зробити домашнє завдання з математики. А тепер довелося зрозуміти, що головне  - не це, а те, чи вціліє взагалі твоя вулиця і дитячий майданчик біля будинку. Я збагнула: кожен з нас є значущим. Навіть найменша підтримка й допомога є важливою: повідомлення "Як ти?", обійми або просто гаряча чашка чаю з правильною кількістю цукру. Я бачила, як змінюються інші люди після такої підтримки  -  і це незабутньо!   

Часом ми не тямимо, як сильно підтримка інших впливає на нас, але я бачила все на власні очі і можу запевнити, що це - найважливіша складова здорового суспільства.  

Скоріше за все, я ніколи не забуду ці дні, наповнені відчуттям страху і безнадії, але разом із цим я не зможу не згадувати, як  від них мене рятували інші, більш приємні, емоції: щастя, вдячність, тепло. Я знаю тепер, що допомога - це не лише конкретні вчинки, а щось дуже близьке до душі. Це здатність не пройти повз, розуміння, що твоє тепло може комусь зберегти життя.

І навіть якщо після цього ти не герой - ти все ще Людина, а це вже багато. 

Сьогодні, коли світ постійно стикається з катастрофами, війнами та ненавистю, потрібно пам'ятати, в першу чергу про людяність та доброзичливість. Допомога не потребує героїзму, їй потрібне лише твоє бажання. Тож кожен із нас може стати людиною, що її - допомогу -дарує. Допомагаючи, ми рятуємо не лише інших, а й себе. Рятуємо від жорстокості, черствості та байдужості.