Продан Марія, 8 клас, Чернівецький ліцей №17 "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сірман Лідія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожної людини відбуваються події, які змінюють її існування докорінно. Вони можуть бути  радісними, доленосними або, навпаки, сумними й небажаними. Для кожного з нас такою подією стала війна. Я – звичайна українська дівчина, яка мала веселе дитинство, родину, мала змогу здобувати освіту, подорожувати. У майбутньому себе бачила успішним кондитером, щасливою закоханою людиною.

Але ранок 24 лютого 2022 року змінив усе. Моє життя розкололося на «до» й «після», на «мир» і «війна», а між ними велике «чому?».

Того ранку, як завжди, я збиралася до ліцею. З кухні долинали голоси батьків. Потім до кімнати зайшла схвильована мама, в очах якої я помітила тривогу. «Доню, ти сьогодні залишаєшся вдома. Війна… російські війська вторглися в Україну. Зранку почали скидати бомби на наші міста… Багато жертв… Паніка…»

Я не відразу збагнула, що означали мамині слова, адже моє місто далеко від осередку бойових дій на Сході. Але через мамин схвильований погляд моє серце забилося швидше.

Разом із сім’єю ми переглядали по телевізору останні новини. Очевидці показували й коментували кадри перших годин вторгнення ворога на територію України. Телефони розривалися від дзвінків родичів, друзів, знайомих… У всіх на вустах була тільки тема війни. До мене почало приходити розуміння, що слово «ВІЙНА» – це не просто п’ять букв, це смерть, біль, горе…

Батьки більше не залишали нас самих вдома. Ми намагалися всюди бути разом. Навкруги бігали заклопотані люди.

Всі обговорювали воєнні дії, промови Президента та новини; розповідали одні одним історії очевидців у чергах магазинів, транспорті, у дворах. Було видно, що люди розгублені, в очах – страх, злість, ненависть… Як можна у ХХІ столітті переїхати танком машину з живими людьми? Як можна просто розстріляти мирних людей, і навіть дітей, у дворі будинку? Як можна катувати, заливаючи гарячий кип’яток у рот? ЯК? Нормальна людина так чинити не може. Це нелюди. Вони прийшли нас визволяти… Від кого?... Поставало безліч запитань, а відповідей не було. Що робити? Як жити далі?

Я одразу відчула, що подорослішала. Що не на часі думати про розваги, а потрібно брати на себе відповідальність.

Біля військкоматів утворювалися величезні черги. Наші тати та дідусі добре знали, що їхній прямий обов’язок – захищати сім’ю, власну домівку, рідну землю. Взявши в руки зброю, вони пішли на передову, адже ворог прагнув захопити за короткий термін Київ – серце України.

Першу нічну повітряну тривогу я не забуду ніколи. Почувши той жахливий звук, ми з сім’єю та сусідами вибігли з нашої багатоповерхівки у двір. Я побачила маленьких дітей, яким би дивитися солодкі сни в теплих ліжечках; стареньких бабусь і дідусів, яким важко було самостійно пересуватися.

Деякі тримали за пазухами домашніх улюбленців – котиків та собачок. Панувала німа тиша. Всі прислухалися до будь-якого сигналу. Навіть малеча не вередувала.

Наступного дня всі – діти й дорослі – гуртом зносили до підвалу воду, теплі речі, свічки, лави. Ми відчули, що в єдності – сила, що в разі небезпеки відповідаємо одні за одних, бо ми – українці. Ми – великий народ, волелюбний та незламний. Так, підтримуючи одне одного, люди запалювали в собі та інших іскру надії, згуртовувалися, боролися за виживання. Звідусіль лунала пісня січових стрільців «Ой у лузі червона калина», яку вважають другим гімном України та співають від великого до малого. Вона допомогла відчути дух предків, об’єднала та нагадала про нашу ідентичність. Війна нас згуртувала і показала всьому світові, хто такі українці.

Наше місто стало прихистком для тисяч людей, які втратили через війну власну домівку. Їх селили в школи, садочки, брали родинами до своїх осель.

До «Пунктів незламності» приносили теплі речі, їжу, воду, засоби гігієни тощо. Не було нікого, хто б не долучився допомоги для людей, до яких прийшов «рускій мір». З перших днів війни ми всі стали волонтерами, бо відчули в собі велику силу допомоги. Я, як і мої однокласники, після онлайн-уроків поспішали до школи. Там ми різали тканину, з якої плели маскувальні сітки для ЗСУ. Коли вечоріло, я брала додому тканину, і ми разом із сусідами та родиною її дорізали. Наразі проводимо у школі різноманітні майстер-класи, ярмарки, концерти. І кожна зароблена нами гривня йде на підтримку відважних захисників.

Ми добре розуміємо, що мирним небом над головою ми завдячуємо саме їм. Тому будемо волонтерити й донатити, поки не переможемо. Це маленька крапля в безмежному океані людської доброти.

З перших днів війни багато родин, а особливо жінок з дітьми, знайшли прилисток в інших країнах. Я вперше зрозуміла значення вислову «війна-розлучниця». Чому діти мають рости без батька за сотні й тисячі кілометрів від рідної домівки? Чому посивіла мама і злягла, не дочекавшись із полону синочка? Чому Іринці тільки 5 рочків, а вона без двох ніжок? Чому наречена оплакує свого коханого на свіжій могилі? Вони мріяли про тихе сімейне щастя...Чому..?

Війна вчить нас не забувати історію, а знати її досконало й передавати наступним поколінням. Віками нам доводилося виборювати свою незалежність і доводити всім, «що ми єсть народ, якого правди сила ніким завойована ще не була».

Отже, 24 лютого 2022 року моє життя перевернулося з ніг на голову. Змінилися погляди та уподобання. Моя найсокровенніша мрія – довгоочікуваний мир і наша перемога. Я хочу, щоб додому всі українці повернулися з-закордону, щоб кожен із нас пам’ятав небесних янголів, які віддали своє життя за нас. Я – патріотка, яка безмежно любить свою країну та її народ. І мені не важливі комфорт, модний одяг, дорогі аксесуари тощо. Це все відійшло на задній план. Попереду – тільки мир. Переконана, що спільна сила духу та загальнонаціональна віра в перемогу наблизить нас до неї.