Мушка Тетяна, вчитель, Опорний заклад загальної середньої освіти "Пнівненський ліцей"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

“Ви не можете бути хоробрим, якщо з вами відбувалися тільки чудові речі”, - Мері Тайлер Мур

Я, як і багато українців, не мала часу на те, щоб думати про війну на своїй рідній землі. «Хіба це можливо? Наше покоління цінує життя. Нічого у світі не вартує того, щоб проливати кров людську», - так говорила я своїй покійній бабусі. Однак, помилялася. Ті, чиї цінності виявились огидними, називали нас «братами». Вони рік за роком заколисували нашу пильність, розповідали казки про довіру. Ми майже заснули…

Прокинутись довелось кожному уночі 24 лютого 2022 року. Тоді кожен українець поставив на «терези власного сумління» дві цінності: хоробрість і страх.

Ті, у кого хоробрість взяла верх, сформували бригади нашої армії, ряди волонтерів і просто надійного тилу, який продовжив жити і працювати на рідній землі для підтримки одне одного. Переможені страхом, покидали рідну землю і втікали за кордон, деякі шукали порятунку на сторінках законодавства та усіма іншими можливими шляхами. Таким був початок війни. Перші кілька діб війни були пекельними для усіх. Проживаючи на Волині, всього за кілька десятків кілометрів від кордону з Білоруссю, я розуміла, що лиха можна чекати звідусіль.

Кожна хвилина могла змінити усе. Перечитуючи стрічку новин, я шукала в кишені заспокійливі пігулки, вони швидко закінчувались, а паніка і неспокій – не відступали.

Зі сльозами на очах я виряджала до війська своїх братів.  У мене їх три. «Хто ж як не ми!» - казали вони, як і тисячі інших хлопців, готових захищати рідну землю. У цей момент я зрозуміла, що мушу допомагати, робити все для того, аби мир і спокій знову повернувся. І повернулись рідні. Місцевими органами самоврядування створювались волонтерські хаби, туди небайдужі зносили усе необхідне: харчі, одяг, засоби гігієни, ліки, ковдри, подушки, теплі пледи.

Усе, що було необхідне, я знаходила у себе вдома і відносила до хабу. Так чинили майже усі. І це найменше, що можна було тоді зробити.

У цей час у підвалах місцевої школи збирались дорослі і діти плести маскувальні сітки. Небайдужі односельці випікали тонни хлібо-булочних виробів, готували консервацію, приносили овочі та фрукти, аби відправити все це у села й міста, які зазнали руйнувань від рук окупантів. Я знаходила у собі силу та брала на себе відповідальність за організацію цього всього…  Сидіти без діла я не мала права, адже за фахом психолог. Багато років працюю у школі і добре розумію, як у складний час потребують підтримки діти. Повітряні тривоги, укриття, військова техніка, паніка дорослих – це завдавало значної шкоди психіці маленьких українців. Я робила усе можливе, аби допомогти кожному опанувати страх і тривогу. Хоча самій було дуже нелегко.

Складно підтримувати близьких тобі людей, адже їхні душевні рани – це і твій біль. Була і залишаюсь на зв’язку 24/7, адже розумію, що у мені сила, яка дає  іншим можливість вірити і розуміти – ми усе робимо правильно, ми разом подолаємо зло.  

Фронт потребував підтримки. Допомоги психологічної було, звичайно, замало, її вартувало підкріплювати реальними матеріальними засобами. Хлопцям бракувало тепловізорів, приладів нічного бачення, пікапів, РЕБів та багато чого іншого. Я із моєю родиною відкривали збори коштів для придбання усього необхідного на фронт. Вражала небайдужість людей, які допомагали зібрати необхідні нам суми. Ніхто із знайомих не лишався осторонь.  Цінною була кожна гривня. Для закриття зборів навіть школярі проводили ярмарки, влаштовували благодійні лялькові вистави, колядували на підтримку ЗСУ.  Однак, труднощів було чимало. Наприклад, знайти автівку з необхідними параметрами – це ціле випробування. Бізнес на війні завдавав ще більшого болю. Боротись за правду доводилось і в тилу. Зрозумівши, що проблемами фронту переймаються далеко не усі, я продовжувала допомагати.

Мною керувало незламне бажання зупинити тих, хто метою цієї війни бачить не знищення ворогів і перемогу над ними, а власні корисні цілі.

Поїздка на Донеччину у час війни довела мені, що хоробрість обирає найкращих. Наші хлопці і дівчата, які мужньо стали на захист Батьківщини, заслуговують і потребують нашої підтримки і допомоги. Втомитись і зупинятись ми не маємо права. Лише разом до перемоги! На моїй малій батьківщині з перших днів війни кожна сім’я була готова прихистити тих, хто лишився без житла або шукає порятунку від ворога. Зовсім без корисних для себе мотивів, моя родина давала дах над головою не одній родині, яка втікала подалі від лінії фронту. Це доказ того, що «бандерівські» стереотипи росіян розвіяні добротою і шляхетністю моїх земляків. Для себе зрозуміла, що Західна Україна і Східна Україна – це безглуздя: є лише західні і східні регіони України.  

Ми єдині як територіально, так і ментально. Ворог своєю нахабністю лише дав нам зрозуміти, що наша сила в єдності українського народу.

Сьогодні у  погляді кожного, хто одягнув форму ЗСУ, я бачу щось невимовно рідне і близьке. Разом із ними продовжую наближати перемогу, готуючи їм посилки з домашніми смаколиками, пишучи листи підтримки та вдячності, передаючи на фронт теплі речі, ліки, окопні свічки. Донати на підтримку нашої армії – це звична справа, яку роблю постійно. Як психолог - дбаю про психоемоційну підтримку тих,  хто до мене звертається.

Той біль, який нам завдає ворог, виміряти чи описати словами, напевно, неможливо. Він нагадує про себе крізь руїни розбомблених міст та сіл, майорить синьо-жовтими прапорами на кладовищах.

Біль все більше наростає з кожним супроводом похоронного кортежу наших мужніх героїв, із кожною пролитою сльозинкою згорьованої метері, вдови, сироти, сестри чи брата. Він і у сумних очах рідних, котрі чекають своїх доньок і синів... Ми мусимо бути поруч з тими, кому болить. У цьому і є сила нашої допомоги. Христос заповів нам любити одне одного (Івана 13:34-35). Якщо ми справді віримо у Творця, то повинні виконувати Його волю.

Кращий спосіб продемонструвати свою любов до   людей – це бути поруч із ними у моменти радості і скорботи, проявляти до них співчуття, допомагати у важкі хвилини, огортати їхні душі своєю добротою.

Я пишаюсь тим, що роблю для підтримки свого народу і наших захисників. Найбільшим своїм досягненням вважаю слова вдячності, почуті від людей: «Дякую, що ти є!», «Дякую за твою підтримку!», «Твоя допомога важлива!».