Рябицька Вікторія, 10 клас, Верхньотерсянська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Бережна Юлія Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого. Ранок. Чую голос матусі крізь сон: «До школи сьогодні не йдемо, почалась війна».

Розгубленість. Відчай. Страх. Невже таки почалась? Як? Невже це можливо у ХХІ столітті?

Через тиждень життя в небезпеці і відчаї зникає світло, потім вода. Чути вибухи. З кожним днем вони все ближче і ближче.

Страх стискає груди, паралізовує все тіло, стає важко дихати.

Розгублений, блідий і переляканий тато заводить автівку, обвішуючи її білими шматочками тканини. Нам треба їхати. Їхати з рідного дому невідомо куди. Дорогою батьки вирішують, що ми з мамою їдемо за кордон. На очах в усіх сльози, а пекучий біль зсередини розриває тебе на безліч маленьких шматочків.

А що далі? А далі кілометрові черги людей на морозі біля вокзалу. Всі метушаться, кожен хоче сісти в той потяг, який буде тебе везти в невідому путь. Всі різні, але їдуть в одному напрямку і говорять про одне — про війну і мир. Ось і кордон.

До ранку ми стоїмо в черзі, бо таких як ми мільйони.

Мільйони зляканих мам з малюками, які вимушені везти своїх дітей від цієї клятої війни у невідомість.

Нарешті зупинка. Ми висаджуємося, проходимо перевірку. Чую мову. Чужу мову! Від цього стає ще гірше. Знову в голові думки, які не дають спокою ні на хвилину.

Невже так і буде? Я залишусь тут жити назавжди? Невже я більше ніколи не почую своєї рідної мови?

Чи, можливо, все ж таки повернуся додому, до рідного порогу, до своєї хатини, де кожен куточок такий рідний.

Рік життя в безпеці, але без рідних, знайомих, друзів. Морально дуже тяжко. Не витримуємо. Вирішили повернуся.

Знову кордон. І знову сльози на очах, але вже від радості. Ступаю на рідну землю! Неймовірні емоції, які не можливо передати словами! Хочеться впасти, вдихнути її запах і цілувати.

І ось я вже у рідному селі. Воно дуже змінилося, стало зовсім не таким, як було раніше. Навіть в повітрі відчувається запах тієї безпощадної війни. Хочеться плакати, але я стримую сльози.

Зруйновані та пошкоджені пусті будинки, на вулицях ні живої душі. Люди, які ще лишилися вдома, живуть рік як у страшному сні, але з вірою і надією на Перемогу.

Минає кілька днів. Вночі чую страшні вибухи. Падаю на підлогу, руки тремтять, але намагаюсь не показувати страх, бо знаю, що знову треба буде кудись їхати. Зранку чую слова тата: «Вікторії тут бути не можна, бо дуже небезпечно». Вкотре збираю валізу, але цього разу до тітки в сусідню область. Не так далеко від рідних, тому погоджуюсь. Досі живу з тіткою, але серце залишилось там — під обстрілами вдома. Живу минулим і зі страхом за майбутнє.

1000 днів триває пекло на нашій землі! Змінюються дні, місяці, пори року, а війна триває. Кожного дня гинуть найкращі, які у страшенних битвах виборюють наше майбутнє. Наших мужніх воїнів підтримую донатом, репостом, молитвою, адже вони теж люди: їм хочеться спати спокійно і, як і мені, дуже хочеться додому.

Війна — це не реаліті-шоу по телевізору з піснями про перемогу. Війна — це зруйноване здоров’я, психіка, тисячі доль і життів. Маю надію. Кажуть, вона помирає останньою. Ще не вмерла! І не вмре!