Матвійчук Каріна, 9 клас, Будеївська гімназія Кодимської міської ради Подільського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манюк Альона Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна – це не просто слово, почуте з новин, це справжнє життя людей  ХХІ століття. Це біль, який ранить тоді, коли ти далеко від передової. Це тиша в хатині, яка кричить голосніше за вибухи. Це те, чого не чекали і не вірили, що може бути. На щастя, у моєму селі не було бойових дій. Але війна – злодійка увірвалася до нашої родини і забрала мого вітчима Івана. З того дня наше життя змінилося.  

Вже другий рік, як вітчим є військовим. Матуся постійно плаче, чекає дзвінка, смс. Мама вже не така весела і сильна, як була…  Ми з сестрою Ліною її підтримуємо, допомагаємо, чим можемо.  Хоча самі дуже боїмося за життя нашого батька і здоров’я мами.

Ця війна дуже жорстока і не справедлива, вона вже забрала у нас нашого рідного дядька Станіслава Мукана,  ще в перший день війни, який служив в АТО. Осиротіли його дві кровиночки, дві донечки, які його не побачать вже ніколи. Він був молодим, енергійним, працьовитим, добрим, щирим, розумним, любив життя, батьків, сестру і свою дружину Оксану, мав багато друзів. Був сміливим і терплячим. Жив бідно, але був щасливим, мав плани на майбутнє, але війна усе перекреслила. Як він загинув невідомо, говорили, що героїчно біля танка. Чи так воно, ніхто вже не дізнається. Знаю одне, ми не вірили, що він загинув. Ми його чекали.  Лише через рік його привезли додому, у рідне село і поховали. Нам не дозволили відкрити труну, мовляв нема на що дивитися.

Після того дня мені стало якось дуже важко, ніби щось обірвалося. Як же так? Кажуть, час лікує. Та, де там.. Все погане, що відбувається з нами, закарбувалося у нашому серці на все життя.

Війна в  Україні – це війна українського народу, боротьба за свою землю, за своє життя і життя інших людей. Чомусь Україна завжди була полем бою між ворогуючими країнами. Скільки натерпілась моя ненька? Скільки крові пролито? Скільки всього зруйновано? Скільки людей і дітей убито? Коли ж це все закінчиться? За ці три роки ми стали іншими, ми почали цінувати життя, родину, друзів.  У селі також все змінилося, почали приїжджати переселенці, військові. Багато жителів села захищають Україну, декілька родин виїхали закордон.

Постійно лунають «Повітряні тривоги!» У нашій  школі є укриття, де часто ми  проводимо уроки. Ми дуже хочемо спокійно жити у рідному селі зі своєю родиною, друзями, знайомими і нікого не боятися.

Дуже важко жити і не знати, що нас чекає завтра. Більшість людей живе сьогоденням, так живе і мій вітчим. Він вже не один раз був на волосині смерті.  Якось зі своїми побратимами був на виході, раптом почався шалений обстріл, били всім: мінами, артилерією, танками. Земля горіла під ногами, птахи кричали, а вони захищались, як могли… Він вже не вірив, що виживе. Пам’ятає, що на мить, ніби час зупинився, як серце билося, згадував нас і дивився в небо, яке було сірим і задимленим. Заплющивши очі, побачив свою маму і нас, і чисте, голубе небо. Потрібно боротися, жити, у мене є родина, яку я дуже люблю. Після лікування приїхав додому, зовсім іншою людиною, обіймав нас, говорив, що дуже нас любить, що ми для нього найкращі і найдорожчі люди у всьому світі. За останні місяці він дуже змінився, він постарів, став худим і дуже сумним. Вночі погано спить, часто кричить, що ворог наступає…  

Ми не хочемо, щоб він їхав назад, але нічого не можемо зробити. Ми молимося Всевишньому, щоб оберігав його і усіх військових, весь український народ, всю країну від ворога і смерті.

Жителі села, учителі, учні беруть активну  участь у благодійних концертах, ярмарках, щоб підтримати і допомогти нашим захисникам у цей нелегкий час.

Війна для мене – смерть, яка забрала в мене спокійне дитинство і не лише у мене. Вона забрала віру в те, що світ справедливий і життя прекрасне. Забрала людей, які були частинкою мого серця.

Ці події навчили цінувати те, що ми маємо, берегти один одного, цінувати кожну хвилинку, не соромитись сліз,  бути собою і не відкладати слів «я тебе люблю» на потім. Військові – наші герої, захисники і наше майбутнє, які ризикують найдорожчим, що вони мають – життям заради нас, українського народу, нашої України. Я більше не маленька дівчинка, що була до війни. Я стала сильнішою, навчилася триматися, навіть тоді, коли всередині все кричить. Я вірю, що ми переможемо, ми – українці, ми - народ сильний і чесний. Я дуже хочу, щоб все закінчилося і усі захисники повернулися додому, де їх чекають рідні. Україна була, є і буде!