Соловйова Дар’я, 11 клас, Ліцей № 5 імені Іллі та Іванни Кокорудзів 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновал Олена Олегівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Весна 2014. Мені 5 років. Я ходила в садочок і навіть не підозрювала, що зовсім скоро моє життя кардинально зміниться. Мій тато – військовослужбовець,  і в той час його життя опинилося під реальною загрозою. 31 травня в мене був випускний із дитсадка. Але тата вже не було поруч – він днями та ночами залишався на роботі. Одразу після свята за мною і мамою приїхав дідусь та вивіз нас із Луганська. Нас часто зупиняли сепаратисти на блокпостах і ставили безліч питань.

Мені ніхто не пояснював причин нашого виїзду, адже я була дитиною і мало що розуміла. Я просто раділа, що їду до своїх бабусь та дідусів…

1 червня тато подзвонив мамі і сказав, що ні в якому разі не можна повертатися додому. А в ніч з 1 на 2 червня окупанти напали на військову частину, де служив мій тато. Бій тривав безперервно цілих 18 годин, і весь цей час лунав Гімн України, який ніби давав сили триматися. В ніч з 3 на 4 червня було прийняте рішення про передислокацію. По дорозі додому тата і його побратимів забрали в полон. У ці важкі дні зв’язатися з ним було неможливо.

Дідусь дуже хвилювався, адже не знав, що сталося з його сином. За одну ніч дідусь посивів, наче час забрав у нього все – віру і спокій.

На щастя, тато не пробув в полоні довго і швидко повернувся до нас, але ці страшні  дні назавжди залишаться в його пам’яті. Вони, як болючий спогад, завжди будуть з ним, нагадуючи про те, через що йому довелося пройти. Разом з мамою і татом ми поїхали в Херсон, потім в Харків. Я повинна була, як усі діти, іти в перший клас 1 вересня, але, на жаль, не мала такої можливості. Я пропустила свою першу лінійку і перший дзвінок – той, що буває лише один раз у житті, і пішла до школи пізніше. Через якийсь час тата перевели до Львова.

Здавалося, що життя нарешті почало налагоджуватися: я ходила до школи, знаходила нових друзів, батьки працювали в безпечному місці. Роки поволі проходили, і все йшло до кращого…

Та 24 лютого 2022 року все змінилося – почалося повномасштабне вторгнення. У той страшний ранок я залишилася вдома одна. Батьки вже були на роботі, їх терміново викликали ще о 05:00 ранку. Я тоді не знала, що відбувається в країні. Потім мені подзвонила мама і сказала, що до школи я сьогодні не йду. Я не могла зрозуміти чому, але, коли увімкнула телевізор, то все зрозуміла… Надворі одна за одною лунали тривоги. Я була в паніці, не знаючи, що робити. Я залишалася на зв’язку з мамою, хоча через страх та істерику майже не чула її слів.

Коли я бачила і чула, що відбувається в інших куточках України, в мене просто стигла кров у жилах. Я не могла зрозуміти, як у 21 столітті можуть відбуватися такі жахливі, моторошні події.

Невдовзі за мною приїхали і відвезли до друзів, але після того ранку я ще довго не могла повернутися до своєї квартири, бо кожен куточок нагадував мені про той тривожний ранок. В порівнянні з іншими місцями України у Львові було відносно безпечно, але ніхто не міг передбачити, що буде завтра. І навіть у той момент, коли здавалося, що тут ми в безпеці, в Україні вже не було жодного місця, де можна було б почуватися повністю захищеними.

Рашисти хотіли взяти Київ за три дні. Вони окупували Бучу, Ірпінь, Гостомель, Вишгород, Боярку. Ці міста стали свідками запеклих боїв, руйнувань та злочинів, скоєних російськими військовими.

Те, що сталося в Бучі, було немислимим. Під час тимчасової окупації місцеві жителі стали безпорадними свідками безжальних злочинів, масових вбивств, катувань і насильства. Коли місто було звільнене в квітні, на його вулицях знайшли безліч невинних жертв, замучених і залишених без допомоги. Місто, в якому ще нещодавно панувало щасливе життя, стало порожнім і розбитим.

Але ці страхіття не вбили сили духу мого народу, пробудивши в ньому лють і нестримний спротив.

Українці згуртувалися для допомоги нашій армії, розгорнувся грандіозний волонтерський рух, який діє і сьогодні. Усі: від малих до старих – почали вносити всій вклад у перемогу: плели сітки, в’язали теплий одяг, готували їжу, збирали медикаменти, донатили… Байдужим не залишився ніхто, бо коли Батьківщина в небезпеці, важливішого завдання за її порятунок не існує.

Весь світ знає про Бучу, про військових, які перебували в полоні і терпіли жахливе ставлення московитів до себе, про тисячі загиблих військових, мирних жителів, дітей.

Весь світ знає про жахливі події в Україні, але, на жаль, не може нічого вдіяти. Або не хоче. Нам надходить чимало допомоги від інших країн, але цього все ще замало. Весь світ не може зупинити одну країну, хоча має для цього достатньо сил. Можливо, для них це зручно, можливо, вигідно, що заради їхньої майбутньої безпеки зараз страждає моя країна; росія хоче знищити все, що пов’язано з Україною, але їй це не вдасться! Ми сильні, ми ПЕРЕМОЖЕМО!!!