Амелікова Вікторія, 1 курс, КНУ імені Тараса Шевченка 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Амелікова Любов Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я чудово пам'ятаю перший рік війни. Він назавжди залишиться шрамом в моїй душі й темними спогадами в пам'яті. Будучи жителькою Запоріжжя, я відчула на собі вплив війни на повну. Кожен день можна було порівнювати з пеклом, з якого не було виходу. Я досі пам'ятаю дітей, які спали взимку на підлозі в підвалі, пам'ятаю запах коктейлів Молотова, пам'ятаю дні голоду, дні без світла і води. Моє життя враз стало нестерпним, війна зовсім не жаліла мене й била по всім фронтам моєї психіки.

Бути в полоні страху нестерпно, особливо лягати спати й не знати чи прокинешся ти завтра, проводжати батьків на роботу й не знати чи повернуться вони додому, казати «люблю» й не знати чи зможу я ще хоч раз повторити це слово.

З самого початку війни моє місто, Запоріжжя, стало чимось на кшталт прихистку або фортеці для всіх, хто тікав від війни. Мій тато був одним із рицарей цієї фортеці, а я його правою рукою. З самого дитинства він вчив мене бути сміливою та допомогати людям незалежно від того, хто вони і звідки походять. Але також я дуже пишаюся своєю мамою. Звичайно, вона не рицарь, але як мінімум сталева леді. Вона була тією людиною, яка навчила мене бути щедрою та навіть в умовах війни зберігати своє серце м'яким та відкритим до людей. Я завжди бачила в своїх батьках справжніх героїв та хотіла бути такою, як вони. Саме тому, наслідуючи їх приклад, я стала волонтеркою.

Почуття вдячності – це те, що керує людьми. Я щиро вірю в це. Вдячність за любов, допомогу, підтримку або навіть за щось банальне: питання «Як ти?» на іншому кінці телефону або звичайні обійми.

Саме це почуття спонукає нас діяти, ризикувати та імпровізувати, робити такі кроки, на які напевно ніколи б в житті не наважився. Людина здатна зробити все, щоб захистити того, кому вона бодай трішки вдячна. Я зрозуміла це, коли ми з татом врятували собаку з окупованих територій. В пошуках допомоги він кинувся в нашу автівку, ми не змогли відмовити йому. Собака був заляканий та дуже худий. Його очі були настільки сумними, що складно сказати, які жахи він встиг пережити. Звичайно, що ми відгодували його та надали необхідну медичну допомогу. Саме цей собака одного дня врятував моє життя. Під час нашої прогулянки я почула дивний звук. А поглянувши на небо, зрозуміла, що до нас летить снаряд. Я завмерла на місці, моє тіло зовсім не рухалося, а серце почало шалено битися.

Мене заполонив страх і розгубленість. Я не знала, що робити: падати на землю і закривати голову руками чи намагатися десь сховатись. Скільки часу летить снаряд? Чи встигну я хоч щось?

Фелікс, саме так я назвала собаку, вирішив, що шанс на порятунок є завжди. Саме цей раніше знедолений пес тягнув мене за штани й змушував бігти, за що я йому дуже вдячна. Завдяки йому ми встигли сховатися від вибуху. Якщо б не він, не знаю, що б зі мною було. Я довго плакала. Лише тільки подумати, що якась маленька хвилина може вирішити: бути людині чи не бути. Саме тоді я зрозуміла, що кожна хвилина також вирішує, що про тебе запам'ятають: твою відвагу чи твою байдужість.

Особисто для себе я обрала перше: допомогати всім, хто цього потребує, і показувати світу, що людяність існує.

Ти ніколи не дізнаєшся, яка халепа чекає на тебе в майбутньому. Але якщо в твоєму серці є місце для чогось доброго й світлого, знай, що тебе обов'язково врятують. Бо люди й навіть тварини схильні пам'ятати про тих, кому вдячні, схильні рятувати у відповідь. А чим більше ти віддаєш, тим більше в тебе залишається місця в руках, щоб обійняти все те добро, яке тобі повертають.