Мальченко Дарина, 9 клас, Климівська гімназія Ланнівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мандибула Ганна Андріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя, кажуть, мудра книга, яку вміє читати далеко не кожен. На цей світ ми з’являємося всі однакові: маленькі, безпорадні, потребуємо ласки, доброти, чиєїсь допомоги. А потім починаємо проявляти свій характер. І у кожного він різний. Хтось нетерплячий, вимогливий, бешкетливий. Хтось грубий, навіть жорстокий. А хтось спокійний, врівноважений, лагідний. Та всім хочеться, щоб нас оточували добрі, розважливі, розумні люди. І не має значення, якого вони віку, статі, національності, професії. Інколи один випадок може повернути людське життя на сто вісімдесят градусів. А що вже говорити про події, які стосуються всієї країни.

24 лютого 2022 року – дата, яка змінила все у житті кожного українця – від немовляти до літньої людини. Кажуть, у такі важкі часи найкраще проявляється характер кожного.

Коли в 7-му класі я вивчала казку «Мишка» Б.Лепкого,  то не уявляла, що і сама стану свідком того, як війна виявляє і позитивні,  і негативні сторони людського характеру. Із перших днів повномасштабного вторгнення рашистів на українську землю багато наших односельців пішли захищати рідний край. Серед них і мій тато. Із того часу в нашій родині немає спокою ні вдень, ні вночі.

Бо знаємо, що часто в солдатів не вистачає зброї, одягу, харчів, вони перебувають у нестерпних умовах в окопах восени, взимку,  літню спеку.

Тому багато моїх односельців, учнів нашої гімназії намагаються хоч чимось допомогти воїнам. Щоб викликати бодай невеличку усмішку на обличчі в захисників, ми малюємо листівки. На свята збираємо і через волонтерів відправляємо різні смаколики, засоби гігієни, доступні ліки. Таким чином уносимо хоч невеличку лепту в наближення перемоги.

Тим солдатам, які перебували на ротації в Климівці, жінки приносили молоко, м’ясо, пиріжки, вареники. Навіть старенькі бабусі, які не мають великого домашнього господарства, ділилися то десятком яєць, то банкою варення, то каструлею супу чи борщу. Воїни дуже дякували і говорили, що таких людей вони зустрічали не скрізь.

На Донеччині, Луганщині були випадки, коли їхні побратими гинули не від ворожих куль, а від отруєної їжі місцевих жителів.    

Моя мама часто прала одяг тим солдатам, які жили по сусідству з нами. І як же їй було прикро чути з уст деяких  «жіночок», слова: «Скажи, нехай вони тобі за це куплять пральну машину, адже отримують великі зарплати». Якби самі побували там, де ці воїни, мабуть, «заспівали б» по-іншому. Немало є й таких, які на словах дуже співчутливі, б’ють себе в груди, які вони патріоти. Та гріш ціна їхнім словам, коли ні жодною копієчкою, ні жодною дією не хочуть допомогти.

Я не розумію тих людей, які у такий страшний час улаштовують гучні гулянки, веселощі, купують дорогі автомобілі, їздять у закордонні турне, жирують. Бо немає у їхніх родинах інвалідів війни і на кладовищах майорять прапори на могилах не їхніх рідних.

І знову згадую казку “Мишка”. Там навіть тваринам соромно за брехню та скупість людей. Невже сьогодні не всім зрозуміло, що війна - це огидне й ганебне явище? Людство неодноразово переконувалось, що перемога залежить тільки від взаємодопомоги, єдності народу. То де ж корінь того зла, яке знищує людські чесноти, сіє байдужість до всього, окрім прибутку, грошей? Так, війна змінила все і всіх. Вона змінила моє бачення на оточуючий світ. Я зняла рожеві окуляри і побачила життя, яким воно є.