Мириленко Єгор, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року - дата, яка розрізала моє дитинство навпіл. Цього ранку я прокинувся не від дзвінка будильника, а від потужного вибуху, що пролунав за кілька кілометрів від нашого будинку. Мама була бліда, тримала в руках телефон і мовчала. По телевізору говорили: почалася війна. Тоді я ще не розумів, наскільки це серйозно. А вже за годину ми разом з мамою й молодшою сестрою сиділи в підвалі нашої школи, чекаючи, коли стане тихо. Минуло кілька днів - довгих, моторошних, голодних. Я не плакав. Я просто не встиг.

Я тримав сестру за руку й хотів тільки одного: щоб ми вибралися звідти. Коли ми нарешті наважилися виїхати, тато залишився. Він сказав: «Я мушу».

І ми поїхали з міста, яке я завжди вважав своїм цілим світом. Дорога була важкою. Ми довго добиралися до безпечнішого регіону. Люди на блокпостах давали нам воду. Хтось простягнув печиво. Але справжнім дивом для мене став момент, коли в одному місті до нас підійшов чоловік. Він побачив, як ми з мамою сиділи на валізах біля вокзалу й мовчали. Сказав просто: «У мене є хата в селі. Маленька, але тепла. Їдьмо».

Я тоді не повірив, що хтось може зробити так просто - взяти чужих людей до себе. Але він зробив.

У хаті було старе ліжко, запашний чай і піч, що потріскувала вночі. Ми вперше за багато днів спали не під звуки сирени, а під шелест дощу за вікном. Цей чоловік, простий сільський дядько, не питав, хто ми. Він просто допоміг. І саме він змінив усе. У тій тиші, серед запаху деревини й теплого молока, я вперше подумав, що ми ще виживемо. Що доброта - не міф. Що допомога - це не щось велике, а щось справжнє. Відтоді минуло багато часу. Ми не повернулися додому. Наше місто зараз на лінії фронту.

Ми живемо в тому ж селі, мама влаштувалася до школи, я пішов до нового класу. І щоразу, проходячи повз того чоловіка, я дивлюся на нього як на героя. Не тому, що він зі зброєю, а тому що він із серцем.

Я не знаю його справжнє ім’я - всі тут називають його просто «дядько Гриць». Але саме його вчинок став для мене точкою опори. Подія, яка змінила мене. Змусила зрозуміти, що людяність - це не слово. Це дія. І вона завжди буде сильнішою за будь-яку зброю.