Костирко Оксана, вчитель, Бобровицький ЗЗСО І-ІІІ ступенів №1 Бобровицької міської ради Чернігівської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені скоро 42 роки. У педагогічній сфері я працюю вже понад 20 років. Відверто кажучи, я ніколи не відчувала, що таке депресія, аж до березня 2024 року. Чому саме до березня, а не до лютого? Бо навіть у той момент, коли на Чернігівщину почали заходити ворожі війська, я відчувала розпач, переживання, біль, але не депресію. Вона прийшла до мене тоді, коли я сіла з дитиною і сестрою в евакуаційний поїзд «Київ–Львів», коли маршрутка везла мене до Ужгорода, коли я переступила кордон Словаччини й опинилася за тисячу кілометрів від дому.

Всім, хто опинився за межами рідної оселі, знайоме відчуття відчаю і туги. Я розуміла, що опускаюся в емоційну яму, і бачила вихід тільки в тому, щоб допомагати.

Мені пощастило: практично одразу нас із сестрою записали до волонтерського центру. І ще вчора я була тут як біженка, а сьогодні вже допомагала таким самим, як я, які шукали порятунку від війни. Це стало моїм спасінням від депресії, адже я розуміла: я допомагаю. Без пафосу, без галасу - просто вдень і вночі виконувала маленьку роботу волонтера. Через наш пункт проходили сотні людей. У кожного була своя доля, але в очах усіх читалося одне запитання: «Чому? Чому ми маємо залишати рідний дім і шукати прихисток?».

Наша допомога була різною: когось потрібно було підтримати словом, комусь допомогти визначитися - залишитися чи їхати далі, когось нагодувати й обігріти, комусь надати першу медичну допомогу.

Є спогади, які я ніколи не забуду - вони залишаться глибоко в серці. В одну з робочих ночей прибула мама з двома дітьми. Але нас вразило не це, а те, скільки тварин вони привезли з собою: кілька собак, до десятка котів, дві морські свинки. Причому котиків вони підбирали дорогою - тих, кого інші покинули напризволяще. Утриматися від емоцій було складно. Так само важко було, коли до нас прибув дідусь, який показував свій кнопковий телефон із кількома номерами, за якими він більше не міг подзвонити - бо нікого з рідних уже не залишилося.

Я не зможу забути хлопчика, який місяць провів у підвалі Маріуполя.

Коли ми принесли йому води, батько в переляку закричав: «Не давайте!». Ми злякалися й здивувалися: це ж лише вода. Та тоді почули історію про те, як у підвалі воду спочатку гріли тілом людини, а тільки потім давали дитині, щоб вона не захворіла.

А були й кумедні моменти! Одного разу хлопчик із Харкова грав із нами в школу: посадив нас за стіл, учив швидко множити тризначні числа й розповідав про далекі галактики. Ми були слухняними учнями, бо від нашого «дитячого вчителя» могли отримати  додаткове надскладне завдання із зірочкою.

Я не пам’ятаю всіх імен, але в мою пам'ять вкарбовуються долі, які були змінені лише одним днем лютого…..

У Словаччині я допомагала українцям, але паралельно за тисячу кілометрів від дому дистанційно продовжувала шкільну роботу: проводила онлайн-уроки, допомагала дітям готуватися до тестування з історії, як заступник директора генерувала ідеї для психологічної підтримки дітей і дорослих. Пам'ятаю, як діти малювали малюнки, на яких уперше зображували війну, але їхні слова підтримки для військових були справжнім промінням надії в серцях.

Триває третій рік війни… Я вже давно повернулася додому і розумію: я вчинила правильно. Так, буває дуже важко, іноді біль неможливо описати словами.

Але я продовжую працювати й допомагати на освітянському фронті: навчаю, мотивую, вселяю віру в завтрашній день. Долучаю дітей до розуміння, що доля держави в їхніх руках. Якщо вони любитимуть Україну так, як Хвильовий, Чорновол, Лук'яненко, Ліна Костенко, Кузьма, Джамала, усі воїни ЗСУ (і цей перелік можна продовжувати), — Україна вистоїть, і ніхто не зламає її незламні крила! І я в це дуже сильно вірю!