Шепель Дмитро, 11 клас, Ізюмський ліцей №10 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коротка Ганна Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Щоб я ще колись сідав писати есе? Та де там! Аж ось - сиджу. Сиджу й пишу. Не з любові до писанини - з потреби серця. Не знаю, як вам буде те читати, але мені - легко писати, бо йде від серця. Мова піде не про політику, не про фронти, а про одне: про людину, яка в найгіршу хвилину подала мені руку. І світ мій перевернувся.

Мені - сімнадцять. А відчуття, ніби прожив уже два життя. Одне - до, інше - після.

До - то коли сміявся в школі, мріяв про успішне складання ДПА, а згодом ЗНО, коли збирався ввечері з друзями в той самий старий клуб, де ще й стільці скрипіли з совєтських часів. А після - то коли серед ночі будить не будильник, а вибух, і вже не знаєш, чи встигнеш дожити до обіду... Коли все почалося, я не одразу збагнув, що сталося. Світ змінився в одну мить - немов хтось силоміць вирвав тебе з казки й кинув у хроніку. Батька в мене не було вже давно, а мати - та, що завжди пахла ваніллю й базиліком - почала пахнути тривогою. Варила борщ зі сльозою в очах, не такий, як раніше: не з того, що хотілося, а з того, що було. І кожна ложка - мов остання.

Згодом нас евакуювали. Як худобу - у вагони, у поспіху, без речей. Чоловіків відокремлювали, відводили вбік, у мене допитливо питали вік, вдивляючись, ніби намагаючись визначити - ще дитина, чи вже солдат...

Я тримав лише рюкзак, і то не з одягом, а з великим шкіряним альбомом з пожовклими фотографіями й стареньким, розбитим телефоном. Їхали у невідомість. Мама, сестра й братик - усі мовчазні, наче слова теж залишилися під завалами дому. Мати втратила голос, а разом із ним - і сон. У тому новому місті, куди нас занесла доля, нас поселили в якийсь дивний клуб. Стіни облуплені, ліжка - залізні, з матрацами, що пахли минулим.

Я сидів у кутку, вбирав у себе тишу, мов пилюку, і думав: "Нащо я живу? Що тепер?"

І тоді з’явився він. Старший на кілька років. Місцевий. Я імені його спершу й не втямив - голова була, як у тумані. Але пам’ятаю його очі. Спокійні. Тверді, як камінь, але теплі, мов сонце в березні. Приніс термос із чаєм і сказав: -Тримай. Він гарячий. Як життя - якщо не впустиш.

Ці слова впали в мене глибше за всі розмови психологів. Він не питав, не жалів, не тиснув. Просто сів поруч і мовчав. І в тій мовчанці було більше підтримки, ніж у сотнях промов. Уперше за багато тижнів я відчув: я - не сам. Його звали Артем. Він був волонтером. Мотався зранку до ночі - збирав одяг, їжу, ліки.

Але для мене він став більшим, ніж просто волонтер. Він став маяком у пітьмі, мостом через прірву. Не рятівником, ні - братом по болю.

Я почав допомагати. Спочатку - носив коробки. Потім - роздавав їжу, клеїв афіші, навіть сортував гуманітарку. А згодом і сам почав писати тексти для промов, бо виявилося, що слова - теж зброя. І знаєте? Мене ніби зібрали наново. Як пазл. Словами. Вірою. Ділом. До війни я думав, що сила - це кулаки, гроші чи статус. А тепер знаю: справжня сила - це бути поруч, коли все валиться. Сила - це чай у термосі. Це плед, принесений уночі. Це мовчанка, в якій тебе не кидають.

Одного дня Артем зник. Поїхав на передову. Сказав: «Не можу інакше». І я не зупиняв. Бо справжня допомога - не тільки давати. Це ще й жертвувати. Іноді - собою.

Чи живий він нині? Не знаю. Але знаю одне: те, що зробив для мене, вже не зітреться. Бо завдяки йому я став іншим. І хоч мені - лише сімнадцять, але я вже розумію: найміцніше - те, що невидиме. Найцінніше - те, що робиться від серця.

Був вечір. Сірий, як пил на бетоні. Я сидів біля волонтерського складу, втомлений до кісток. До мене підійшла дівчинка - років шість. Пухка курточка, величезні очі. Простягнула мені чупачупса й мовила: -Це вам. Ви добрий. Я взяв той льодяник - і заплакав. Бо зрозумів: допомога - не лише великий вчинок. Вона - в дрібницях. У жестах. У ледь вловимих знаках тепла. І в тому - сила народу. Українського, сильного, нескореного.

Я не герой. Я звичайний хлопець. Та завдяки допомозі інших - я вистояв. І тепер хочу бути тим, хто теж подасть руку. Бо інакше - навіщо все це?

Скоріш за все, мене питатимуть: "Чому тебе навчила війна?" А я відповім: не про зброю, не про стратегії. А про серце. Про те, що допомога - це світло, яке не згасає, навіть коли все інше - у темряві. Я міг би, звісно, писати про руїни, про втрати, про страх. Але я пишу про допомогу. Бо вона - та іскра, що не гасне ніколи. Вона - єдине, що залишилося незмінним у світі, де все руйнується. І тільки вона дає змогу жити. Навіть тоді, коли здається, що жити більше немає сенсу.