Королюк Софія, група 23К, Державний навчальний заклад "Бердичівське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Блізніченко Юлія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

За вікном бачиш п’ятдесят відтінків сірого, а може навіть і більше. Справа навіть не в тому, що за вікном зима, а вогку бридку погоду відчуваєш крізь бетонні стіни будинку, тут безбарвність моторошно проникає у все твоє існування. Так, саме існування, бо життя у нас відібрали. Всі плани, мрії розчинились і зникли, наче зірки з першими ранковими променями лютневого сонця, що посилюють свою радіоактивність з початком пронизливої пісні сирен, від яких у 21 столітті вже не врятує лайфхак Одіссея. Ми навчилися з ними прокидатися, здобувати освіту і професію, працювати, перегортаючи сторінки календаря, дякуючи усім земним і неземним силам за черговий прожитий день, навпроти якого можемо впевнено поставити галочку.

Українці мужньо пройшли всі п’ять стадій прийняття життєвих змін, адаптуючись до найнеймовірніших обставин, звикаючи до екстремальних умов, які вже не стають на заваді нашим бажанням.

Приборкавши гнів, долаючи страх і знайшовши вихід з депресії, ми, наче багатомільйонна когорта мишей борсаємося в банці з молоком, щоб врешті-решт вибратися на волю. Хтось сподівається переважно на власні сили, а кому не вдається впоратися самотужки - розраховує на допомогу інших. Однак процес зовнішньої боротьби і її результати легко можна побачити, оцінити і проаналізувати, а от внутрішню боротьбу ми зазвичай ігноруємо і не надаємо їй ніякого значення.

Однак саме тут на нас чекає найбільша пастка  - зневіра. Зневіра у власних силах,  зневіра у можливостях інших людей, зневіра у перемозі…

Зневіра наче міфічна істота, яка полює на людину,  щохвилини тримаючи під прицілом її вразливу душу. Від її невидимих куль не врятує навіть найдорожчий бронежилет, від них не можна ухилитися, втеча теж не стане спасінням, адже від себе не втечеш, навіть вакцину ще не придумали. Як бути? З кожним днем кількість пасток зневіри зростає у суспільстві, і ми ризикуємо опинитися у полоні марища, де на нас чекає спочатку духовна загибель, а потім і фізична. У стомлених очах людей поступово згасає вогник надії. Поступово зникає завзяття, стихають піднесені розмови, які уподібнюються озвучуванню новин із соціальних мереж. Мрії стають примітивними і короткочасними, але вони хоч трішки розбавляють симптоми зневіри - байдужість та песимізм.  

Саме зневіра є тим інструментом, який за легендою відкриває двері у життя людини для гніву, страху, ненависті та згуби.

Я теж ледь не потрапила до цієї пастки… Але одна розмова повернула мене до реальності. І я кожен раз дякую Богу, що ця розмова відбулася і відбувається. Байдуже, скільки вона триває – годину чи кілька секунд – це дає мені силу і надію, що все буде добре. Принаймні так він завжди каже. Ніколи тепер не вимикаю звук в телефоні.

І коли на екрані з’являється напис «братик», всі, хто поряд, знають, що треба замовкнути. Викладачі відпускають з кабінету без пояснень, бо знають, з ким буде розмова.

Знають його ще з тих років, коли він худий і низький ростом прийшов здобувати професію тракториста. Одногрупники кепкували з нього, що не зможе дістати до педалей в тракторі, але він тільки усміхався і разом з усіма наполегливо працював, щоб займатися омріяною справою – працювати в полі, лагодити техніку і допомагати родині, бо після смерті батька взяв на себе відповідальність за наш добробут. Тепер чекаю чергової відпустки, щоб знову почути, як ремонтується в гаражі старенький мотоцикл, який залишився брату у спадок від батька, як смажиться на плиті картопля за фірмовим окопним рецептом, і, головне, побачити рідні очі, у яких для мене вирує нескінченне джерело віри і надії.

Як можна сумніватися у наших мужніх, винахідливих захисниках, які наче супергерої з голлівудських фільмів рятують планету, нації та народи від загибелі? Як можна знецінювати їхній героїзм і жертовність?

Зневіру потрібно перемогти — перемогти вірою, надією, любов’ю. Якщо нам не вистачає фізичної сили, щоб допомогти, то сили духу має вистачити на всіх українців, щоб той, хто вже ступив у підступну пастку, зміг з неї вибратися. Історія нам вчергове доводить, що ми  - героїчна нація, що ніхто крім нас не здатен витримати такого зухвалого натиску ворога, який сьогодні несе загрозу усьому цивілізованому світу. Ми – народ, який оживив та осучаснив легенди, здійснив трансформацію козаків у кіборгів; народ, якому допомагають сили природи; народ, на стороні якого воює добро і справедливість. А добро перемагає завжди.

Ще зовсім недавно багато людей навіть не знали, що вміють влучно стріляти, керувати дронами, розбиратися у зброї і розрізняти типи ракет за звуком. Найжахливіше, що хтось про це дізнався дуже рано.

Війна зупинила дитинство і змусила нас адаптуватися до повітряних тривог. Тепер ми вже не поспішаємо до укриття, іноді вимикаємо додаток, щоб не заважав виспатися і просто прогортаємо некрологи в соціальних мережах поряд з постами оригінальних рецептів і оголошеннями з купою помилок. Ми звикли до війни. Я не знаю, як це можливо? Війна майстерно виконує свій руйнівний танець. І тут вже вибір за нами: або спостерігати за його наслідками і надихати на жахливіше продовження, або ж зупинити цей виступ назавжди, урятувавши мільйони життів.